Вікно, де більше ніхто не чекає
Він відчув щось не те не одразу, але десь глибоко все натякало: у цій історії щось зсунуто. Ніби кімтра трохи перекосилась, стілець стоїть нерівно, і ось-ось втратиш рівновагу. Нічого очевидного — лише тонка тріщина в реальності. Він помітив це навесні — у вікні навпроте. Маленька кухня на четвертому поверсі, світло якої запалювалось рівно о восьмій. Вона виходила з чашкою в руках, босоніж, у вільному светрі, ніби їй не було холодно, бо земля під ногами була рідною. Сідала за стіл, обіймала коліна й довго дивилась у екран ноутбука. То сміялась, запрокинувши голову, то витирала сльозу рукавом — не відводячи погляду, ніби звикла до болю так само, як до дихання. В її рухах не було гри — лише життя. Тихе, справжнє.
Вона не була гарною за глянцевими мірками, але в ній було щось невимовно привабливе. Щось, через що він чекав цих вечорів. Як хтось чекає прогнозу погоди — не заради інформації, а щоб почути голос. Він жив сам. Після розлучення минуло два роки, а тиша в квартирі стала майже відчутною — вона повзла у ліжко, у чай, у клавіші, по яких ніхто, крім нього, не стукав. Їжа — доставка. Спілкування — листування без зустрічей. Мати дзвонила по неділях і казала: «Тобі вже сорок три, сину, так не можна». А він клікав по екрану, лише щоб розмова скінчилась.
Навесні вона дивилась у екран. Влітку — читала. Восени — писала. Завжди — за тим самим столом. У тому самому светрі. А кішка — згорнувшись клубком, лежала на підвіконні, як ще один ритуал, як занавіски, чашка, м’яке світло. За дев’ять місяців вона жодного разу не глянула у його вікно. Жодним поглядом. Ніби знала — він спостерігає. Але не давала знаку. Він чекав. Кожного вечора, сподіваючись — раптом обернеться. Не щоб привітатись. Просто щоб показати — тебе теж помічають.
А потім — у січні — світло не запалилось.
Він чекав. Один вечір. Другий. Тиждень. Нічого. Штори закриті. Кішки немає. Все зникло, ніби книжку обірвали на півслові. Він не знав, що робити. Не мав права — але й не міг просто прийняти. На тринадцятий день він пішов. Перейшов двір. Піднявся. Постукав.
Відчинила інша. Молода. Здивована. З навушниками у вухах.
— Пробачте… тут жила жінка… років тридцяти… з кішкою… світле волосся…
— А… Віра? — вона зняла навушник. — Померла. У грудні. Хворіла. У лікарні лежала. Кішку, здається, хтось забрав. Я тут із грудня.
Він подякував. Пішов. Повільно. Ніби з кожним кроком тиша ставала густішою. У дворі було голо, ніби дерева знали. Він повернувся. Сів на підвіконня. І тільки тоді зрозумів — руки тремтять. Бо у тому вікні більше нема на кого чекати.
Тепер по вечорах там запалювалась гірлянда. Тепла. Жвава. На стінах танцювало світло. Інша жінка, інші чашки, інше життя. Гітара. Сміх. Незнайомий голос. А він усе чекав — раптом вона з’явиться. Сяде. Підіб’є ноги. І, може, хоча б раз… гляне.
Не глянула.
А навесні він уперше запалив у себе настільну лампу. Просто так. Не тому що темно. А тому що — раптом хтось тепер дивиться з того боку. І він сів. З книжкою. З чашкою. У старому светрі, що пахне часом і тишею.
Просто — щоб було світло.
