**Щоденник сторож Мар’яна Ткаченка**
Мар’ян з’явився на заводі з першими заморозками. Ніхто не знав, звідки він прийшов. Не місцевий — це відчувалося одразу. Говорив з ледь помітним західним акцентом, але ніколи не згадував про минуле. Вартниця пошепки розповіла, що його прислала охоронна фірма на заміну. Документи в порядку, тверезий, стриманий. Ввічливий, але віддалений, наче кожне його слово проходило крізь невидиму стіну.
— Головне — не дрімати на варті, — пробурчав начальник охорони, перегортаючи папку. — Решті навчишся.
Мар’ян не дрімав. Ніколи. Інші охоронці могли прикорнути біля батареї або принести розкладачку для нічних змін. Він же сидів нерухомо, як істукан. Не ворушився, не зітхав. Лише час від часу переводив погляд з екрана на залізні ворота і назад. Пив лише воду — без чаю, без цукру. Не курив. Їжу носив у термосі — юшку і шматок чорного хліба, загорнутого у стару хустинку. Їв повільно, дивлячись у порожність, наче це був не перекус, а ритуал.
Спочатку його піднімали на сміх. Прозвали «Кремінь» — за кам’яну незворушність і похмуру зібраність. Жартували, що він утіклий чернець або самітник, особливо після того, як хтось почув його шопотіння — тихе, немов замовляння. Хтось пустив плітку, ніби він колишній розвідник: рухи занадто чіткі, погляд занадто гострий, яким він іноді окидав двір. Але правди ніхто не знав. Мар’ян не вів довгих розмов. Відповідав стисло, рівно, наче виконував місію, а не просто чергування.
Минуло чотири місяці. Мар’ян став частиною пейзажу. Його перестали помічати, як іржу на парканах. Він сидів на вахті, записував імена, піднімав шлагбаум для вантажівок, стежив за камерами. Завжди мовчки. Завжди беземоційно. Іноді здавалося, що він навіть не дихає — просто дивиться, як людина, якій доручили охороняти щось набагато важливіше, ніж склади та цехи.
Одного разу у лютому на територію проліз хлопчина. Зазвичай діти лізли через діру у паркані. Хотів вкрасти мідний брухт, думав, ніхто не побачить. Але послизнувся на обледенілій трубі біля старого ангара і впав. Кричав, доки голос не осип. Мар’ян почув не за камерами — на слух. Кинувся туди, знайшов. Хлопець лежав, стиснувши зуби, обличчя біліше снігу. Нога зламана, кість випирала крізь розірвані штани.
Мар’ян викликав швидку. Поки чекали, зробив шину з палиці та свого ременя — швидко, впевнено, наче робив це все життя. Мовчав, лише міцно тримав хлопця за руку, не даючи йому відключитися. Стояв поруч, не відводячи очей, доки лікарі не забрали хлопчика. Повернувся на пост, зняв промоклий плащ, переодягнувся і сів за монітор. Наче нічого не сталося. Наче це було звичайною справою.
Після цього про нього почали говорити інакше. Згадували, що він завжди приходить першим і йде останнім. Що на прохідній стало чистіше, наче хтось підмітає по ночах. Що дрібні крадіжки зі складів припинилися. Навіть бродячий пес, що прибіг до заводу, спав біля його дверей і гарчав на чужинців, наче знав: ця людина — не просто вартовий.
А у квітні він зник. Не вийшов на зміну. Без дзвінку, без попередження. Телефон не відповідав. Керівництво почало шукати в документах — адреси в анкеті не було. Лише мінімум: номер паспорта, підпис — різкий, кутА потім, одного дощового вечора, воротар другого цеху присягався, що бачив, як тінь за воротами на мить набула знайомої форми, перш ніж розчинитися у темряві.
