Володимир уперше помітив хлопчика біля вітрини з хлібом у невеликому магазинчику на околиці Луцька. Той стояв, не дивлячись на батони та булки, а втупившись кудись у глибину полиць, ніби чекав, що звідти з’явиться хтось важливий. Той, кого давно не було. Або, можливо, його взагалі ніколи не існувало. Сам хлопчина — худий, у старому потертому пуховику з прорваним рукавом. На ногах — черевики, з яких визирали сірі шкарпетки. Шапка з’їхала набік, рукавички розтягнуті, ніби їх носило не одне покоління. Щоки червоні від холоду, губи обвітрені.
Погляд — не дитячий. Не благання й не прохання. А такий, яким дивляться дорослі, які пережили занадто багато — прямий, важкий, з якоюсь дорослою настороженістю. Ніби він уже давно все зрозумів і тепер просто спостерігає, без зайвих надій.
Володимир узяв батон і пройшов повз. Але через кілька кроків все ж обернувся. Хлопчик не рухнувся. Стояв, ніби врісся в кахельну підлогу, ніби вірив: якщо не йти, все-таки хтось прийде. Щось зміниться.
Він нагадував когось. Тільки пізніше Володимир зрозумів — хлопцяз із притулку, де він колись працював волонтером. Той теж так дивився — ніби душа мовчки спостерігає, не просячи й не вірячи.
Через десять хвилин вони зустрілися біля каси. Хлопчик стояв із двома цукерками, без пакета, без кошика. Продавщиця щось сказала — мабуть, грошей не вистачало. Він не став сперечатися, мовчки поклав одну цукерку назад і розрахувався за іншу. Все — спокійно, чітко, дорослим рухом. Ніби знав — не можна мати все одразу. Звик вибирати між потрібним і можливим.
Тоді Володимир зробив крок уперед.
— Послухай, давай я тобі щось куплю. Хліб, йогурт, може, молоко? Не бійся. Без підвоху.
Хлопчик подивився прямо, спокійно. Погляд дорослого, який втомився від обманів.
— А навіщо? — спитав він.
Без краплі недовіри. Просто констатація: нічого просто так не буває.
Володимир завагався. Не тому що не знав відповіді. А тому що знав — все надто складно.
— Просто так. Бо можу. Бо… колись і мені допомагали.
Хлопчик помовчав. Потім повільно кивнув:
— Добре. Тоді можна картоплі. Вареної. І сосиску. Одну. Без гірчиці. У неї дорослий смак.
Після каси вони вийшли на вулицю. Володимир передав йому пакет, намагаючись, щоб жест виглядав ненав’язливо.
— Ти де живеш?
— Недалеко. Тільки додому не хочу. Мама спить. Втомлюється. Іноди спить довго. А мені краще на лавці. Там видно людей. Там тихіше.
Вони сіли на холодну лавку біля автобусної зупинки. Хлопчик їв повільно. Обережно тримав сосиску обома руками. Відкушував по трохи, ретельно пережовував, ніби не хотів, щоб їжа закінчувалася надто швидко. Він їв не як дитина — як дорослий, який уміє дякувати мовчки.
— Мене Сашко звуть. А вас?
— Володимир.
— А ви могли б… ну, просто побути татом на годину? Без назавжди. Без обіцянок. Просто посидіти, ніби все добре. Ніби в мене… є хтось.
Володимир кивнув. Всередині стиснулося. Він не чекав такого, але й не міг відмовити.
— Можу.
— Тоді скажіть, щоб я шапку надів. І пожуряйте за школу. Бо мама так робила. Коли не спала.
Володимир посміхнувся, трохи натягнуто. Але потім — щиро.
— Сашко, а де шапка? Зовсім застудитися хочеш? І чому куртка не застібнута? А в школі як?
— Математика — трійка. Але поведінка — п’ять. Я допоміг бабусі через дорогу перейти. Упустив її сумку, але потім зібрав. Вона сказала, що головне — старатися.
— Молодець. Але шапку — надінь. Ти в себе один. Про себе треба дбати.
Сашко усміхнувся. Спокійно. По-дорослому. Додував сосиску, акуратно витер руки серветкою і викинув її у смітник. Потім подивився на Володимира.
— Дякую. Ви — не як інші. Не жалієте, не радите. Просто… ніби все нормально.
— А якщо я завтра знову тут буду — прийдеш?
— Не знаю. Може, у мами буде важкий день. А може, прийду. Ви мені запам’яталися. У вас очі не брешуть.
Він підвівся, попрощався, пішов. Не обернувся. Як ті, хто знає — за ним не бігтимуть. Ішов легко, але з якоюсь внутрішньою стиснутістю. Ніби всю теплоту тримав усередині, боячись, що вона розтане на повітрі.
Володимир залишився. Постоїв трохи. Потім викинув стаканчик від кави і довго дивився вслід. Хотів покликати. Але не наважився.
Наступного дня він прийшов.
І наступного.
І через тиждень.
Навіть якщо йшов сніг, навіть якщо було холодно. Просто приходив. Не щоб чекати. А тому що пообіцяв. Хоч і без слів.
Сашко приходив не кожного разу. Іноді — так. Іноді — ні. Володимир сидів на тій самій лавці, вдаючи, що просто читає. Але кожного разу, коли хлопчик з’являвся — у цій тонкій постаті, у нІ щоразу, коли Сашко з’являвся, у світі ставало трохи світліше.
