**Щоденник**
Ніколи не відчувала провини за те, що просто народилася. Але вага того, як саме це сталося, давить на плечі так, що іноді хочеться зникнути. Моє існування — не помилка, а пристрасть. Один момент, який мій батько так відчайдушно ховав від усіх. Особливо — від своєї родини.
Моя мати була молодою, наївною студенткою, коли почала короткий, майже невинний роман із викладачем із Київського університету. Він був одружений, у нього вже була донька — Оля. Здавалося, щаслива сім’я. Стабільність. Фото на стіні, підписані листівки. А моя мати — лише епізод. Та той епізод став доленосним.
Я не знала батька справді. Лише рідкі зустрічі, коли він з’являвся з торбою солодощів і нових книжок. Ми гуляли міським парком, де він завжди тримав дистанцію, але не міг сховати тепла в очах. Пам’ятаю лише один раз, коли ми зустрілися втрьох — він, Оля і я. Тоді здалося, що ось воно — справжнє. Що все може бути інакше. Що тато — не таємниця, а той, за чию руку можна вхопитися не крадькома.
Але це була ілюзія. Мене називали «плодом пристрасті». Він сам колись так сказав — не мені, але матері. Що не може зруйнувати сім’ю. Що в нього є Оля, дружина, усе налагоджено. Але й покинути мене зовсім теж не міг. Тому я жила в тіні. На узбіччі його життя, як пляма на світлині.
Коли я прийшла на похорон батька, стояла осторонь. Ніби спостерігач. Оля плакала, її мати трималася з останніх сил. А я мовчала. Усередині кипіло. Я дивилася на Олю, намагаючись знайти в її обличчі риси, які бачила у дзеркалі. У нас був один батько. Але в Олі — весь, а в мене — лише його рідкі хвилини, вкрадені непомітно.
Я знала, що в заповіті є квартира. Та сама — бабусина. Та, де він сам колись народився. Він залишив її мені. Ні дружині, ні Олі — тільки мені. І в цьому жесті було все. Визнання, якого так чекала. Пізнє. Безслівне. Та безмежно важливе.
На читанні заповіту повітря дзвеніло. Усі погляди палили. Я сиділа, наче на гарячому. Оля дивилася на мене, ніби я прийшла не до нотаріуса, а вкрасти чиєсь життя. У її очах було все: розгубленість, гніт, біль. Я хотіла сказати: «Не заради квартири. Заради пам’яті. Заради того, щоб нарешті перестати бути ніким.»
Та не сказала. Бо знала — там, у тій іншій родині, не зрозуміють. Там мене не чекали, не кликали, а вже тим більше — не хотіли визнавати.
Ввечері я сиділа у своїй маленькій, ще не облаштованій квартирі. У тій самій, що залишив мені батько. На підвіконні стояла чашка з остиглим чаєм. У кімнаті пахло пилом і чимсь із дитинства. Згадала, як він прийшов одного разу під дощем. Мокрий, злий, втомлений. Але з коробкою цукерок і новою книжкою. Тоді мовчки сів поруч і просто гладив мене по голові. Без слів. Лише тепло долоні. Тоді я відчула себе донькою.
Тепер усе це — у минулому. І майбутнього — з цією родиною — теж немає. Я розуміла: Оля ніколи мене не прийме. А її мати — тим паче. Їх можна зрозуміти. Хто захоче ділити пам’ять? Любов? Чи навіть образи?
Але я не могла відмовитися. Від квартири. Від цього шматочка визнання. То було не про жадібність. То було про право існувати.
Я знаю — назавжди лишуся чужою. Але, можливо, колись Оля зрозуміє: я теж не вибирала. Я не просила народитися в тіні.
І, може, одного разу, випадково зустрівшись на вулиці, Оля просто скаже мені: «Привіт.» Без гніву. Без докорів. А просто — по-людськи. Тоді я відповім.
— Привіт. Ми… трохи схожі, так?
Якщо це станеться — значить, недаремно. Значить, хоч на мить я буду не просто «плодом пристрасті». А донькою. Справжньою.
