– А для чого ти приїхала?
Валентина стоїть у дверях, не відступає. Тримає руки на косяку, наче захищає не вхід у кімнату, а вхід у життя.
– Добрий вечір, Валентина Степанівна.
– Я ж питаю: навіщо?
Марина не одразу відповідає. Дивиться на поріг, на коврик той самий, який вона колись купила на базарі, синій з білою смужкою. Він досі тут, обтертий, зате ж не викинутий.
– Можна зайти?
Паузу затягують. Валентина мовчить, потім таки відступає і йде на кухню. Це можна сприйняти як згоду.
Марина заходить, закриває двері. В передпокої пахне знайомо, але не так, як раніше. Тепер тут не чути диму з куртки Гени, яка висіла завжди на лівому гачку. Тепер тут лише байкова халатина і стара вовняна шапка.
На кухні Валентина ламає руками чайник видно, що не збиралась пригощати. Це рух для того, щоб не сидіти без справи.
– Я бачила світло у вікні, говорить Марина. Проходила повз…
– Десята година вечора.
– Автобус затримали. Я чекала на зупинці.
Валентина ставить чайник і обертається. Дивиться на Марину поглядом людини, якій більше не довіряють, але ще не остаточно відмовилися.
– Знімай куртку вже, каже вона. Раз зайшла.
Марина вішає пальто на той самий лівий гачок, під стару шапку. Потім передумує переставляє на правий.
Вони сідають одна напроти одної. Валентина наливає чай, ніби й не пропонує, просто ставить Марині чашку. Сахар підсуває ближче, не підводячи очей. Усе це машинальні рухи, тіло ще памятає, що з гістьми інакше не варто, навіть якщо розум протестує.
– Як ти? питає Марина.
– Нормально. Як завжди, Валентина міцно обхоплює чашку руками.
Марина дивиться на старечі руки суглоби, плями. Але ці пальці стиснуті надто сильно для «нормально» і «як завжди».
– Я хотіла поговорити, каже Марина.
– Про що?
– Про різне.
– Про документи?
Пауза.
– Не лише про документи.
Валентина акуратно ставить чашку звук ніби незначущий, але в тиші може означати більше.
– То про папери з нотаріусом говори. Я вже все сказала.
– Я знаю.
– Нащо знову?
Це не питання, і Марина не відповідає на нього. П’є чай гарячий, ставить чашку назад.
За вікном дощ, такий дрібний, восени завжди такий: не ллє, а трохи зависає у повітрі. Ліхтар на стовпі хитається, від нього тінь качається по підвіконню.
Цю кухню Марина знає напамять. Знає, що в лівій шухляді шпагат і старі батарейки, Гена казав «може ще попрацюють». Знає, під мийкою відро, яке зявляється щойно починає капати труба, а вона щоосені капає. Знає, за холодильником щілина, куди якось закотилася монетка діставали лінійкою, сміялися з Альошею та Геною… Алльоша. Три місяці.
– Я привезла повидло, говорить Марина. З аличі. Стоїть у пакеті біля дверей, може, не побачила.
Валентина зиркає у бік коридору.
– Бачила.
– Ти ж любиш аличове.
– Любила… Люблю, поправляється. В цьому щось важливе: ніби сама не знає, у якому для себе часі живе.
Марина розуміє це. Вона теж інколи говорить про нього у теперішньому, і тоді потім мовчить довге-довге, яке краще не починати.
– Чула, ти до Тамари у Житомир збиралась, говорить Марина.
– Збиралась. Але ще не зібралась.
– Чого відтягуєш?
– Та що… Валентина змахує рукою. Справи…
Марина дивиться. Які там справи сама Валентина це знає. Лишилася квартира, яку лячно залишити. Лячно повернутися в порожнє, відчути жалість Тамари.
– Валентино Степанівно, Марина говорить тихіше, тепліше. Я не за паперами приїхала. Справді.
– Справді? перепитує, і важко зрозуміти, вірить чи просто повторює слово.
– Я знаю, ти злишся на мене.
– Я не злюся.
– Гаразд.
– Я просто… не розумію, і це вперше в голосі щось ледве живе, що пробилося крізь обережність. Не розумію, як це так. Пів року минуло. Ти вже, значить, живеш далі, а я тут.
Марина не сперечається і не переконує. Просто мовчить.
– Я ж бачила тебе, продовжує Валентина. І Ліда сусідка говорила: бачила тебе з кимось у кавярні, в серпні, на Базарній.
– То був колега. Ми працювали над проєктом.
– Колега…
– Так.
Валентина встає, підходить до вікна, дивиться на дощ.
– Алльоша тебе любив. Дуже. Може, навіть більше, ніж ти здогадувалась.
– Я знала.
– Не думаю.
Марина стискає чашку. В душі щось хитається, як тінь від ліхтаря. Мовчить, бо інакше скаже щось зайве.
– Я не сказала б, що ти погана, спиною до Марини, Валентина продовжує. Просто ти молода, тобі сорок два, уся дорога попереду. А мені шістдесят вісім, і в мене був син. Один.
– Я розумію.
– А тепер його нема. А ти приходиш із повидлом.
Це могло би звучати жорстоко, якби не те, як Марина сприймає цю точність, навіть вдячна за неї.
– Я по-іншому не вмію, каже Марина ледь чутно. Мені треба якось прийти… Я прийшла із цим повидлом, бо інакше було б ще важче.
Валентина повертається. Дивиться уважно.
– Ти плакала, перш ніж зайти?
– Трохи.
– На сходах?
– Так.
У Валентини обличчя мякшає, ледь-ледь. Сідає знову.
– Ото дурепи ми обидві, каже вона.
І це перше за вечір прозвучало по-справжньому щиро.
Запановує тиша. Назовні дощ посилюється, вже справжній, гучний.
– Розкажи мені, просить Марина. Про заповіт. Не через адвоката, самій що образило.
Валентина дивиться з ледь помітним здивуванням. Мовби не чекала, що хтось попросить її розмовляти саму за себе.
– Там квартира, каже вона. Його квартира, яку ми з Колею купували, сім років збирали гроші. Хотіли, щоб у сина було своє. Він там жив, і ти там жила, і я не кажу, що це погано. Але тепер по паперах…
– По паперах переходить до мене, спокійно каже Марина.
– А ви не розписані.
– Але разом шість років.
– Я знаю. Валентина кладе руки на стіл. Але мені здається, він хотів би, щоб і я мала до цього стосунок. Він би не хотів мене відсторонити.
– Він сам писав заповіт, Валентино Степанівно.
– Знаю. Може, так і правильно. Я не знаю вже… Раніше злилася, тепер ні. Просто не розумію.
– Що саме?
– Одне не ясно: ти ж казала Ліді, що можливо поїдеш, мовляв, одній забагато. Зачем тоді тримати?
Марина подивилась у вікно.
– Я так казала в липні, коли мені було зовсім погано… Я ще не знаю, що буде.
– Якщо продаватимеш, почала Валентина.
– Я не збираюсь.
– Якщо раптом… Валентина наполягає. Ти мені скажеш першій? Не стороннім, а мені?
І Марина нарешті розуміє: справа не в квартирі й не в грошах. Справа в іншому не стати чужою. Мати право першої дізнатись. Зберегти цю ниточку з сином через жінку, яка жила поряд.
– Я скажу тобі першій. Обіцяю.
Валентина киває стисло. Доливає собі чаю.
– Ти сьогодні їла? питає вона.
– Снідала ще.
– От і чудово. Я суп з вермішеллю варила. Будеш?
– Буду.
Поки Валентина гріє суп, Марина дивиться на її спину. Думає: у якомусь іншому житті могли б бути ближчими, їздити разом на дачу чи зустрічати разом свята. А може ні. Можливо, таки залишились би цими різними, але не чужими.
Суп домашній: морква, цибуля, вермішель, трохи зелені такий для себе, не для гостей.
– Смачно, каже Марина.
– Не перебільшуй.
– Справді.
Валентина їсть мовчки.
– Він тебе шукав у лікарні. Ти знаєш?
Марина завмирає.
– Що?
– Ти тоді поїхала у квітні, казала на конференцію. А він ліг на обстеження, я приїжджала питав, коли ти повернешся. Кожного дня питав.
– Я повернулась, як тільки дізналась.
– Я знаю. Не для докору. Просто щоб ти знала. Щоб хтось ще, окрім мене.
Це по-чесному. Марина лише ковтає і запиває чай уже холодний.
– Він не казав, що боїться, тужливо каже вона. Я думала, йому спокійніше, коли я не суетюсь біля нього.
– Не любив, коли його жаліли.
– Я теж так думала…
– Може, й правильно.
– Може. Хто ж знає…
Ця фраза завмирає між ними.
Посуд миють разом: Валентина миє, Марина витирає звичайна справа, така домашня, що обидві про одне думають без слів.
Сидять із печивом: магазинне, не святкове, а просто з найближчої «Булочки».
– Ліда каже, щоб я десь на гурток пішла, зітхає Валентина. У Будинку культури по четвергах малюють аквареллю.
– А ти хочеш?
– Не знаю. Смішно вже в моєму віці…
– Саме час!
– Ти як соцпрацівник, Валентина посміхається іронійно.
– А ти як бабуся стара.
– Мені шістдесят вісім.
– Не сто!
– Я все життя була зайнята: Коля, потім Алльоша, потім робота, потім онуків чекали не вийшло. Апросто так нічого не робила.
– Може, й треба навчитися.
– Легко сказати.
– Важко сказати.
– І тобі важко?
– Так. У мене робота, знайомі, все є. А приходжу та й не знаю, куди себе діти. Думаю зараз би він щось своє ляпнув, і все стало б на місце.
Пауза.
– Він умів сказати дурницю, Валентина усміхається.
– Він мені казав, що слон українською «слон», а монгольською «заан», смішно, ніби щось важливе знайшов.
Валентина хихотить. Коротко й раптово не чекала, що сміятиметься.
– Боже ти мій, звідки в нього те було?
– З дитинства любив книжки.
– У пять років з книжкою за столом. Вісім років сидів із книгою, всі граються, а він читає.
– А що читав?
– Про капітанів, море… Море вперше побачив у шістнадцять. Стоїть, дивиться. Коля питає: «Ну як, сподобалось?» Він: «Недуже У книжках воно більше».
Марина посміхається. Це вона чула від Алльоші в іншому варіанті. Котра з історій справжня і не скажеш.
– Він мені і про Колю розповідав, каже Марина. Сумував за татом.
Коля, Микола Петрович Семенюк, помер шість років тому, не дочекавшись знайомства з Мариною.
– Так, Валентина просто. Сумував.
– І ти сумуєш?
– Щодня. Спокійно. Звикла. Але сумую.
– Це не суперечність.
– Звісно.
Пауза.
– Розкажи мені про нього малого. Я мало знаю. Він не любив згадувати дитинство.
Валентина задумується. Потім іде до кімнати, приносить коробку з верхньої полиці.
– Це його речі. Я восени перебирала.
Там зошити, малюнки, дрібні іграшки. Марина гортає дитячий зошит: «Олексій Семенюк, 2 клас».
– Дивно, шепоче вона.
– От саме так я і кажу.
Разом гортають сторінки. Валентина розповідає, як Алльоша учився ставати на голову, приніс додому котика, як у чотирнадцять вирішив стати програмістом: «Бо вони в тапочках працюють».
– Та він же в тапочках і працював!
– Обіцянку виконав.
Підходить дванадцята. Марина дивиться на годинник.
– Мені треба йти. Останній тролейбус скоро.
– Залишайся, несподівано каже Валентина. Диван у кімнаті, зараз постелю.
– Незручно…
– Кому незручно?
Марина всміхається.
– Добре. Дякую.
Поки Валентина стелить ліжко, Марина миє чашки, стоїть біля вікна, думає: три місяці тому неможливо було уявити цю ніч. Суп, зошити, «залишайся».
Розуміє: між рідними після втрати є речі, яких не вирішиш через папери треба просто прийти, з повидлом або без, посидіти, почекати.
Невідомо, складеться щось нове чи ні. Але сьогодні щось таки змістилося.
У кімнаті той самий диван, трохи продавлений, у плед в клітинку. Марина вкривається, вдивляється в полицю: більшість книг Миколи, «Тихий Дніпро», «Золотий теля», історія, і якась тонка, не звідси «Листи нізвідки», з підписом: «Мамі на день народження. Читай повільно. Люблю. Олексій».
Марина кладе книгу на місце. Довго дивиться у напівтемряві.
За стіною тихо, як життя після втрати продовжується всупереч.
Вранці Валентина варить кашу. Марина виходить: садись, Валентина ставить тарілку з вівсянкою, без питань. Поряд апельсиновий сік, якого Марина не чекала. За вікном сірий жовтень, вулиця після дощу.
– Коли на роботу?
– На десяту.
– Встигнеш, тут поруч. На метро?
– Так.
– Третя станція, я памятаю.
– Памятаєш… Дякую.
– Олексій казав, стисло.
Марина їсть солону кашу таку вперше за багато років. У дитинстві мама теж варила солону.
– Хочу щось показати, Валентина приносить конверт. Це його лист із студентської практики на полігоні. Написаний мені. Почитай, тільки не забирай покажу.
Три сторінки руками, дрібним почерком. Про ранковий туман за вікном казарми, про тополю, про мамині пиріжки.
Інший Олексій, молодший, мякший.
– Можна я сфотографую?
Валентина довго дивиться.
– Бери собі. Мені не треба.
– Це твоє…
– Марина, вперше зве її на імя. Бери.
Марина ховає конверт до сумки. Не знаходить слів.
Знову разом миють посуд. Тепліше вже, не просто механічно.
– Все ж таки поїдь до Тамари, каже Марина. Квартира ж не втече.
– Дзвонила минулого тижня. Каже, ображаю.
– То їдь.
– Побачимо.
– Я можу іноді приходити. Якщо ти не проти. Рідко, але…
Валентина довго витирає руки.
– Приходь. Я суп зварю.
– З вермішеллю?
– Може, з гречкою?
– Ні, з вермішеллю згодиться.
– Домовились.
Марина вдягається. У коридорі пальто, сумка.
– Дякую за ніч.
– Йди вже, бо спізнишся.
Марина на порозі повертається:
– А ту книгу, Алльошину, ти її читала?
– Починала… Повільно читаю.
– Він написав «читай повільно».
– Знала… Він мене знав.
Марина киває. Відчиняє двері.
– До побачення.
– До побачення, тихо.
Марина на сходах чує, як зачиняють замок. Не одразу, з паузою ніби Валентина слухає, чи зникла вона вже.
На сходовій клітці пахне волого і фарбою. Лампочка кліпає, але не гасне. Марина сходить обережно.
Назовні сірий жовтень, люди йдуть на роботу, голуби важливо крокують тротуаром. Усе буденно, чужі не зрозуміють, що для неї цієї ночі змінилось щось важливе.
Марина спускається в метро й думає: примирення не момент, а щось повсякденне: суп, зошити, ніч на старому дивані, лист у дні сумки.
Що буде далі, не знає. Не знає, якими вони стануть не свекруха й невістка, не зовсім чужі, не подруги. Просто ті, хто памятає Одного, кожна по-своєму.
В сумці лист. Витягне увечері, у світлі вдома.
У метро відкриває месенджер: «Доїхала добре. Дякую за кашу».
Відповідь прийшла за двадцять хвилин, коли Марина вже перевдягалась у кабінеті, думала про нараду.
«Будь ласка. Повидло поставила в шафу».
Марина кладe телефон. Скидає пальто.
У коридорі хтось сміється голосно й зовсім не в тему. За вікном офісу шмат білого неба. Марина подумала: може, увечері розвидниться. А може, й ні. Жовтень, він такий.
Вона йде на нараду.
У пятницю ввечері, через три дні, дзвонить Валентина. Марина саме гріє вечерю й не одразу бере слухавку.
– Я їду до Тамари, каже Валентина без прелюдій. У суботу вранці.
– Добре.
– На десять днів.
– Чудово.
Пауза.
– Ти не проти, що я подзвонила?
– Ні. Я рада.
– Ну все…
– Тамарі привіт.
– Передам… Марина…
– Так?
– Там, на полиці, у тій кімнаті, де ти ночувала. Візьми книгу для себе, як знову приїдеш. Алльошина вона. Йому й залишиться.
Марина тримає ложку біля плити. Вечеря закипає.
– Добре. Візьму.
– Ось і гаразд. Я піду збиратися.
– Щасливої тобі дороги.
– Дякую.
Пауза.
– До побачення, говорить Валентина.
– До побачення.
Марина зменшує вогонь на плиті. Дивиться у вечірнє вікно, де вже світять ліхтарі.
Десь у Житомирі чекає Тамара. Десь у шафці стоїть банка аличового повидла. Десь на полиці книга з написом: «читай повільно» і «люблю».
Мабуть, саме це і залишається. Не те, що вказано у документах. А банка повидла у чужій шафі, лист у конверті, своєчасна фраза.
Марина бере ложку й помішує суп.
