Історія самотніх сердець
Напередодні Нового року мешканки будинку для літніх у маленькому містечку біля підніжжя Карпат із тихою надією чекали на своїх дітей. Ті, хто не міг ходити, прислухалися до розповідей тих, що виглядали у вікна, мріючи побачити знайомі обриси. Але сніг замев стежку до воріт, і жодна душа не звернула з розчищеної центральної дороги до притулку. Двір потонув у заметах, наче нікому не було діла до самотніх старих.
У Ганни Іванівни був син, про якого вона розповідала з гордістю, хоч і із легким докором перед подругами. Її Василь був успішним архітектором, невістка — бухгалтеркою у великій фірмі, а онук уже закінчував університет. Ідеальна родина, про яку інші могли лише мріяти. У подруг же діти були хто на війні, хто у тяжкій нужді, а хто й зовсім зник безвісти. Ганна ніби соромилася свого щастя, але в душі тримала надію, що Василь не забуде про неї.
Ввечері бабусі збиралися у спільній кімнаті й, щоб не дати пам’яті згаснути, переказували одна одній історії свого життя. Повторювали старі казки, чіпляючись за спогади, як за рятувальне коло.
Ганна в перші дні в притулку поділилася з подругою Оленою, що народилася в глухому закарпатському селі. Кілька років тому син умовив її покинути рідну хату. Обіцяв турботу, затишну кімнату у своїй квартирі. Чоловік Ганни, небіжчик, не хотів їхати, бурчав, що місто — не для них, але поступився. Василь, знаючи, що батько — ветеран Другої світової, побачив у цьому користь. Прописав його у місті, і незабаром сім’я отримала просторий трикімнатний будинок. Невістка, Марія, не могла стримати сліз радості — до цього вони тіснилися у маленькій комірці.
Та через рік чоловік Ганни помер. Вона залишилася сама, і горе так підкосили її, що стався інсульт. Дивом викарабкалася, почала ходити, але догляд за нею став тягарем для родини. Марія все частіше злилася, гримала дверима, а часом і кричала на Василя. Ганна все чула й, не в силах виносити сварки, сама попросила сина: «Відвези мене в притулок, не хочу, щоб ви через мене сварилися». Василь мовчки кивнув, і незабаром Ганна опинилася в будинку для літніх.
У Олени було своє горе. Її син, Олег, був добрим, але життя його пішло під укіс. Він сидів у в’язниці, але перед Новим роком мав вийти на волю. Олена чекала на нього, як чекають на диво. Вона розповідала, що винна у всьому — його дружина, Тетяна. Та працювала у продуктовому магазині й носила додому то ковбасу, то сир, а потім і пляшки з горілкою. Спочатку пили «задля настрою», але згодом це стало їхнім життям. Тетяну звільнили з роботи, і вони з Олегом почали красти. Спочатку обчистили хату Олени, потім дісталися до сусідів. Коли у бабусі віднялися ноги, вона не витримала і попросилася в притулок, щоб не бачити, як син котиться в прірву.
Олег потрапив за ґрати, але у листах клявся матері, що виправиться, почне нове життя. Про дружину він не згадував — Олена навіть не знала, чи жива та. Кожного ранку вона молилася, щоб син дотримав слова й прийшов до неї.
День схилявся до вечора, а біля воріт так ніхто й не з’явився. Бабусі шепотіли: «Може, щось трапилося? Невже вони просто забули?» Надія танула, як сніг під рідкісними проміннями зимового сонця.
Коли оголосили відбій, у кімнату Ганни та Олени зайшла чергова медсестра:
— Олено Іванівно, у вашого Олега на руці татуювання у вигляді дуба є?
— Є! — скрикнула Олена, зірвавшись з ліжка, попри біль у ногах.
— Живий він, не бійтеся. У вартовій дрімає, біля котельні. Одяг на ньому зношений, борода до грудей. Хотів до вас, але постидився у такому вигляді з’явитися.
— Настю, серденько, візьми гроші, нагодуй його, приодягни, — заплакала Олена, простягаючи медсестрі зім’яті купюри.
— Не треба грошей, — усміхнулася та. — Він ситий, обігрітий, вимитий. Спить міцно. Завтра ранком чекайте у гості.
Олена, витираючи сльози, дякувала медсестрі, а та лише махнула рукою й вийшла. Ганна лежала, вдивляючись у стелю. Василь не приїхав. Обіцянка, дана сином, виявилася пустим звуком. Серце стискалося від журби, але вона мовчала, не бажаючи турбувати подругу, чия радість у той момент здавалася єдиним світлим промінням у їхній холодній кімнаті.
