– Нащо ти возишся із цією дівчинкою? Вона ж тобі навіть не рідна!
Історія Лілеї, яку вона розповіла сама – і дозволила переказати далі. Усе в ній правда. Усе – до болю знайоме багатьом.
Я вийшла заміж удруге. Мій перший чоловік, Богдан, загинув трагічно – повертався додому на мотоциклі, не впорався з керуванням. Мені тоді було двадцять шість, доньці Софійці – лише два роки. Ми тільки почали жити, облаштовували побут. На мені висіла іпотека, я була у декреті, без роботи й допомоги. Батьки Богдана померли ще раніше, а мої жили в селі під Житомиром – самі ледве виживали.
Але, як не дивно, поряд опинився чоловік. Це був Андрій – друг мого покійного чоловіка. Він часто приходив до нас, приносив Софійці іграшки та фрукти, допомагав із хатніми справами. Спочатку я трималася осторонь – адже ще недавно овдовіла. Але потім тягнутися. Він став рідним. Не знаю, хто мене осудить, але серце живого тягнеться до живого. Богдана я не забула й ніколи не забуду – він у моїй доньці. Але життя йде далі.
Через рік ми з Андрієм одружилися. Його родичі не схвалили. Мати, Ганна Степанівна, одразу ж дала зрозуміти: «Жінка з дитиною нам не потрібна». Але Андрій наполіг на своєму. Сказав: житимемо разом – у їхньому великому домі на околиці Києва, з городом, садом і теплицею. А мою квартиру – здаватимемо, щоб був додатковий дохід.
Я погодилася. Наївна. Думала – родина, допомога, підтримка. А на ділі… Від перших же тижнів свекруха почала поштовхувати. «Помий, прополи, приготуй». На Софійку вона не звертала уваги взагалі – немов її не існувало. Ані «привіт», ані «як справи». Навіть імені її не вимовляла. Вдома дівчинка почувалася тінню.
Я працювала від ранку до ночі – і в хаті, і в городі. Спина боліла, руки в мозолях. А свекруха – завжди незадоволена. І ось одного разу я почула розмову, яку ніколи не забуду:
– Нащо ти возишся із цією дівчинкою, Андрію? – говорила мати. – Вона ж тобі ніхто! Тільки гроші витрачаєш. Народите вже своє, ось це справжня річ.
– Мамо, – сказав він роздратовано, – годі! Це моя родина, я сам вирішу.
Я вдала, що нічого не чула. Але серце моє стислося. Біль від цих слів в’ївся глибоко.
Потім у нас народився син – Ярко. Копія Андрія. Очі, ніс, навіть ямочка на щоці. Ось тоді свекруха розквітла. Від ранку до вечора крутилася біля онука. А Софійку – як ігнорувала, так і продовжувала. «Не чіпай», «Не підходь», «Відійди від братика». Одного разу вона так грубо відштовхнула Софійку, що та впала. Тоді я не витримала.
– Годі! – крикнула я. – Вона не мішок, не сміття, не помилка! Це моя донька, і ви повинні з нею рахуватися!
Ми тоді наговорили одна одній багато. Але після тієї розмови свекруха затихла. Софійку хоча б не ображала. Але любов так і не прийшла.
Нещодавно трапилося ще одне. Андрій був у вихідний, валявся на дивані. Мені подзвонили зі школи: Софійка на фізкультурі пошкодила ногу, її відвезли до лікарні. Я кинулася до чоловіка:
– Поїдемо! У Софійки травма!
А він лише відмахнувся:
– Це не моя дитина. Нащо мені витратити вихідний? Набридла вже, нехай у лікарні полежить. Заспокоїться.
Мені стало так страшно. Так бридко. Я зібрала Ярка, вийшла з дому й побігла до сусіда, який підробляв у таксі. Він відвіз нас до лікарні. Дякувати Богу, вивих, а не перелом. Лікування – і додому.
Але додому – до моїх батьків. Я подзвонила орендарям, попередила: звільняйте мою квартиру. За тиждень ми переїжджаємо.
До вечора Андрій подзвонив:
– Де ти з сином? Що трапилося?
Я відповіла спокійно:
– Ми більше не повернемося у вашу домівку. У мене двоє дітей. Якщо ти навчишся любити їх обох – приходи. Але тільки до МОГО дому.
Він замовк. І відключився.
Що він вирішить – не знаю. Але я вирішила одне: краще бути одній, ніж жити поряд із тим, хто відмовляється бачити в твоїй доньці людину.
