Оксана Василівна завжди знала, що не буде злою свекрухою. Вона виховувала сина з розумінням, що колись у нього буде власна сім’я. І її син Артем нічого їй не винен.
Тому, коли Артем привів у хату свою наречену — лагідну дівчину Марічку, Оксана Василівна її тепло прийняла.
Марічка теж намагалася догодити майбутній свекрусі. Хвалила її вареники, згадувала, яка гарна в Оксани домівка, і постійно робила компліменти. Жінка була певна, що між ними усе буде гаразд.
Артем і Марічка вирішили жити разом. Син наче закинув згадку про те, щоб поселитися разом із мамою, але Оксані Василівні ця думка не сподобалася.
— Я, звісно, вас не вижену. Але, сину, це не найкраща ідея. Молоді й батьки — мають жити окремо. У кожного свій ритм, свої звички. Та й дві господині на одну кухню — завжди біда.
Артем послухав, але платити за оренду йому було важкувато. Тоді Оксана Василівна запропонувала допомагати, доки вони не встануть на ноги.
— Спробую сплачувати третину квартири спочатку, а там вже самі.
Син погодився із задоволенням. А Оксана Василівна була готова віддавати ці гроші — це була плата за спокій і гарні стосунки.
Вона добре пам’ятала, як перші роки шлюбу жила зі своєю свекрухою. То був справжній жах, хоч і жінка була непоганою. Суперечки, образи, а ще — страви, які Оксана не могла їсти. Та мусила, щоб не образити. І свекрусі було непросто.
Марічка й Артем зняли квартиру недалеко від мами. Оксана Василівна була рада. Разом жити не хотілося, а бачити сина — так.
Марічка працювала у садочку і заробляла мізирно. Артем теж не дуже прагнув кар’єри — його влаштовувала робота на фабриці.
Щойно переїхали, Оксана Василівна запропонувала допомогти з прибиранням.
— Ой, дякую вам! — скрикнула Марічка. — Тут такий безлад, я й не знаю, з чого почати.
Оксана взяла ганчірки, миючі засоби й пішла на допомогу.
Вона лише зітхала, дивлячись, як Марічка прибирає. Видно було, що дівчина робить це через силу.
Майже все Оксана зробила сама. Марічка розсипалася в подяках, казала, що вчитиметься у свекрухи. Але Оксана була так втомлена, що ледь чула.
Наступного дня Артем подзвонив і запросив у гості на вихідні.
— Прийдемо до тебе, добре?
— Приходьте, тільки рада, — відповіла Оксана.
Звісно, вона готувала вечерю. Хотілося почути, як у них справи.
Але коли вони прийшли, настрій у Оксани впав. Вона провела півдня біля плити — гаряче, салати, закуски… А вони прийшли з порожніми руками.
Не те, щоб їй щось було потрібно. Але якось некультурно. Хоч печиво б принесли.
Та не мали вони за звичку. Оксана подумала, що то через гроші — адже вони тільки облаштовуються.
— Мам, можна заберемо із собою залишки? Щоб не готувати, — попросив Артем.
Оксана зітхнула. Вона б і сама не відмовилася від готової їжі, але для сина — не шкода.
— Берите.
Було неприємно, але не варто зациклюватися. Молоді хочуть жити для себе, а не стояти біля плити. Що ж, вона зможе приготувати.
Оксана працювала вдома, що їй дуже підходило.
Але коли Артем подзвонив наступного тижня, вона не очікувала такого.
— Мам, можна я до тебе на обід заскочу? Бо зараз економлю, у їдальню не хочеться.
Оксана остовпіла. Вона й не планувала готувати, але як відмовити синові?
— Приходь, — сказала вона й поспішила на кухню.
Думала, що це разове, але Артем почав приходити постійно. Продукти зникали швидше, а робота страждала.
Але вона мовчала. Як можна відмовити синові в їжі? Якось натякнула: може, візьме їжу з собою?
— Так Марічка особливо й не готує. До речі, може, у вихідні зайдемо на вечерю? У тебе так смачно!
— Я зайнята, до подруги йду, — брехливо сказала Оксана.
— Шкода.
Треба було щось робити. Але вона не могла прямо всього сказати — не хотілося виглядати жадібною.
До того ж, вона ще й за квартиру платила.
Думала, що просто мовчатиме. Готуватиме більше, щоб лише розігрівати. Може, Артем хоч продукти принесе? Та не наважувалася сказати.
Так минуло три тижні. Артем не лише обідав у мами, але й приводив Марічку. Оксана вже звикла до ролі кухарки.
Але потім вони зовсім розкусилися.
Артем подзвонив і повідомив, що в Марічки скоро день народження.
— Ми тебе теж запрошуємо! — радісно сказав він.
— Дякую, але навіщо я вам? У вас ж будуть друзі.
— Та ні, ти ж нам рідня!
Оксана розтанула. Такі слова багато чого перекривали. Але не все.
— Слухай, — продовжив Артем, — а можеш прийти зранку? Допоможеш Марічці прибрати й поОксана Василівна глибоко зітхнула і рішуче сказала: “Ні, сину, якщо у вас святкування, то і хазяйкувати маєте самі — я прийду лише в гості, а не на роботу”.
