– Здається, вже Олег Іванович почав старіти, – промовила Оксана до чоловіка, займаючись приготуванням олів’є.
– Звідки ти взяла? – здивувався Андрій.
– А от, Настеньку підняти не зміг, щоб зірочку на ялинку повісити. А раніше ж… – Оксана зітхнула.
– Тато ще повний сил, просто втомився трохи, – заперечив Андрій.
– Ні, Андрію, вік бере своє. Ти тепер раз на тиждень батькам продукти привозитимеш, і не сперечайся, – Оксана поправила пасмо волосся й взяла тарілку з салатом. – Підемо до столу.
Олег Іванович усе почув. Зупинився біля ванної, щоб увімкнути світло, і випадково перехопив розмову сина з невісткою.
У родині Коваленків був звичай: напередодні Нового року всі збиралися в батьківському домі на святкову вечерю. І цього року не стало винятком. Старший син приїхав із сім’єю першим. Невістка допомагала накривати стіл, а онуки в кімнаті вбирали ялинку.
Олег Іванович відкрив кран і сів на край ванни:
“Все вірно сказала Оксана. Відтоді, як вийшов на пенсію, відчуваю себе непотрібним. Усе набридло, навіть рухатися не хочеться.”
– Олеже Івановичу, все гаразд? – тихо запитала Оксана, підійшовши до дверей.
– Так-так, зараз вийду, – відповів він.
За дверима вже стрибнув маленький Дениско.
– Заходь, малий! – Дід пропустив онука.
За столом Олег Іванович був похмурим. Мовчки піднімав келих, коли говорили тости, лише обережно куштував.
– Тату, чого ти такий сумний? Свято ж, треба веселитися! Може, нездужаєш? – спитав Андрій, коли сім’я вже збиралася йти. Вони зупинилися в коридорі, й Оксана підштовхувала чоловіка до розмови.
– Ні, все добре, сину. Привози онуків на канікули. Може, кудись плануєте поїхати? – спробував посміхнутися батько.
– У нас ремонт, Олеже Івановичу, нікуди не поїдемо. Вам теж треба відпочити, а дітей відправимо до моїх батьків, вже домовилися, – втрутилася Оксана.
– Ну добре, якщо так, то нехай сватам теж радість, – зітхнув Олег Іванович.
Оксана щось шепнула чоловікові.
– До неділі, батьки, заїду, завезу продуктів, – сказав Андрій і попрямував до виходу.
Мати розвела руками:
– Які ще продукти, сину? Магазини поряд, овочів у мене повно. Якщо чогось не вистачить, батько сходить.
– Навіщо йому ходити, Людмило Петрівно? Андрій усе привезе. У п’ятий поверх без ліфта носити – не легке завдання, то краще відпочивайте, – наполягала Оксана.
Коли син із сім’єю пішов, мати буркнула:
– Оце ще… Онуків не дають, до магазину не пускають… Що вона знову видумала?
– Оксана добра, Людмило, піклується про нас, не переймайся, – сказав Олег Іванович.
– Нам же не сто років, щоб так опікати! Ніби вже ні на що нездатні, і онуків не дають.
– Привезуть, колись привезуть. Чула ж – у сватів будуть.
Мати замовкла.
“А може, вона й справді даремно так ставиться до Оксани. Вона постійно допомагає, часто приходить, завжди чемна й уважна. А друга невістка тільки на готовеньке приходить да банки з соліннями тягає. Не те, що зять…”
– Чого ти, Олеже, такий задуманий? – звернулася Людмила Петрівна до чоловіка.
– Втомився трохи, – відмахнувся він.
– Розумію… Лягай відпочивати, я тобі телевізор увімкну, – запропонувала дружина.
Вона пішла на кухню складати помитий посуд, а Олег Іванович лежав на дивані й думав.
“Ось не зміг із онуком зірку повісити… А як улітку на дачу приїдуть – не вийде підняти, щоб яблуко зірвати. А вони ж такі маленькі… Куди ж сили поділися?”
Тоді Олег Іванович вирішив: до літа треба привести себе до ладу. Не як у двадцятирічного, але щоб онуків піднімати без проблем.
І почав. Спочатку – довгі прогулянки. Потім знайшов під ліжком старі гантелі, засипані пилом. Піднімання виявилося навіть приємним. Пішов далі – почав підтягуватися на турніку, поруч із підлітками.
Крок за кроком сили поверталися. До початку дачного сезону він відчув такий приплив енергії, що на ділянці розчистив купу непотрібного мотлоху й влаштував для онуків маленький майданчик. Щоб їм було весело.
У серпні, коли сливи почали дозрівати, старший син привіз дітей на дачу. Настенька від майданчика була в захваті. Дениско теж схвально оцінив. Цілий день дідусь із онуками грав – то в садку, то на річці, то пісочні замки будували.
А наступного дня Дениско підійшов до сливи й попросив:
– Діду, дай он ту сливу!
– Та бери сам, малий! – Олег Іванович з радістю підхопив онука й підняв угору.
Дениско зірвав аж три сливи.
– А я, дідусю, а я теж хочу! – заплескала в долоні Настенька.
– І тебе підніму! – сміючись, підхопив внучку. – Дідусь у вас ще нічого собі!
Не втрачайте віри, не здавайтесяОлег Іванович з усмішкою подивився на своїх онуків і зрозумів, що кожен новий день — це можливість бути щасливим і дарувати радість близьким.
