**Сьогодні у щоденнику**
— Тать, підемо у неділю в кіно?
— Не знаю. Мама не відпускає ввечері. Хіба що вдень.
— Ну, підемо вдень? Я візьму квитки? — із надією спитав Олесь.
Тетяна підняла голову й глянула на вікна третього поверху. Їй здалося, чи справді у вікні мелькнуло мамине обличчя? Настрій одразу зіпсувався. Вона взяла у Олеся свою сумку й відійшла на крок.
— Добре, я піду. До завтра. — Швидко пішла до під’їзду.
«Завжди слідкує, ніби я злочинниця. У всіх подруги вже гуляють з хлопцями, а мені тільки вдень можна. У всіх нормальні бабусі й дідусі, а в мене…» — злісно думала Тетяна, піднімаючись сходами.
Увійшла в квартиру, роздяглася, намагаючись не шуміти. Вимкнула світло у передпокої й промайнула повз мамину кімнату.
— Їсти будеш? — наздогнав Тетяну мамин голос, коли вона вже бралася за ручку дверей.
Тетяна заплющила очі й обернулася.
— А якщо ні? — різко спитала.
— Чому ти мені грубиш?
— А чому ти за мною все наглядаєш? — відповіла питанням.
— Я не наглядаю. Просто глянула у вікно, — спокійно сказала мама.
— Та ну. Я ніколи не бачила, щоб ти в вікно дивилася, коли я вдома, — зі злістю відповіла дівчина. — Мені багато вчити.
Ввійшла у кімнату й грюкнула дверима. Увімкнула світло й почала рахувати: «Раз, два, три…»
Зазвичай на п’ять мама вривалася до неї з криком, що Тетяна негідниця, невдячна, груба. Ще один такий випадок — і вона вже не витерпить.
Тетяна дійшла до десяти, але мама не зайшла. Це було дивно. Дівчина переодягнулася, дістала з сумки книжки й сіла за стіл.
Вона була голодна, але чи можна поїсти спокійно? Мама обов’язково сяде навпроти й почне розпитувати. Як тут не відповісти грубо?
За дверима завмерли кроки. Тетяна нахилилася над книгою, вдаючи, що читає. «Зараз почнеться».
— Я не заважаю? — увійшла мама.
Це було зовсім несподівано. Мама ніколи не просила дозволу.
— Мені треба тобі дещо сказати, — почала вона, сідаючи на ліжко.
Тетяна лише вдавала, що читає. Насправді вона не бачила жодного рядка.
— Мені подзвонила жінка… У неї жив твій батько… Він помер… Похорон завтра.
— Як помер?! — Тетяна підняла голову.
— Інфаркт. Якщо підеш зі мною — надягни щось темне.
— І ти так спокійно про це?! — дівчина зірвалася, скрипнувши стільцем. — Ти чуєш себе? “Надягни темне”? Він же помер!
— З тобою неможливо говорити. Він нас кинув. Забула?
— Тому що ти його не кохала! — Тетяна захлинулася від сліз.
— Не кричи. Не говори того, чого не знаєш.
— Знаю! Він сам мені сказав, перш ніж піти! Він любив мене, на відміну від тебе! Краще б ти пішла, а ми залишилися б! — Голос зламався, і Тетяна впала на ліжко, заридала.
Відчула мамину руку на плечі — зірвалася.
— Завтра подзвоню в школу, попередимо, що тебе не буде, — спокійно сказала мама й вийшла.
Виплакавшись, Тетяна дістала альбом і знайшли єдине спільне фото з батьком. Він посміхався, а вона тримала в руках цукрову вату на паличці.
***
Батько пішов, коли Тетяна була у п’ятому класі. Вони ніколи не сварилися, тому розлучення стало несподіванкою. Вони майже не розмовляли. Не жартували, не цілувалися, як у інших.
— Тату, ти справді нас покидаєш? — спитала вона тоді, коли він зустрів її після школи.
— Я не можу так більше. Мама мене не кохає. Прости.
— Я тебе люблю.
— І я тебе. Виростеш — зрозумієш. Слухай маму.
Він не зайшов до дому.
— У нього інша жінка, — сказала мама пізніше.
— А діти?
— Не знаю…
***
— Тетяно, вставай. — Мама торкнулася її плеча. — Скоро їдемо в морг.
Тетяна одразу прокинулася й сіла. Шукала щось у ліжку.
— Ти це шукаєш? — мама показала на фото на столі. — Поспішай.
У морзі було мало людей. Тетяна нікого не знала. Людина в труні була не схожа на батька. Мама стояла спокійно, без сліз.
На кладовищі було холодно. Всі плакали — окрім мами.
— Невже ти його справді не кохала? — спитала Тетяна вдома. — Правильно він пішов.
Вона пішла у кімнату, закуталася в плед. Мама зайшла.
— Людина, яку ми сьогодні поховали — не твій батько.
Тетяна здивовано підвелася.
— Що?!
— Він просив не говорити тобі. Але тепер я хочу, щоб ти знала.
— То хто мій батько?
Мама зітхнула й розповіла історію: як у десят— Він був солдатом, який зрадив мене, а потім зник з мого життя, — промовила мама, і в її голосі прозвучала гіркота, яка нарешті розтопила лід між ними.
