**Щоденник Лілії Гриценко**
— Мам, я вже йду. — У кухню зазирнула Марійка.
Лілія відвернулася від плити й уважно подивилася на доньку.
— Що? — Марійка демонстративно зітхнула та закотила очі.
— Нічого. Куди так вирядилася на ніч? Нафарбувалася. Побачення? Не до пізня, добре?
— Добре, — неохоче відповіла Марійка й швидко вийшла.
«Зовсім доросла стала, — зітхнула Лілія. Накрила сковороду кришкою й підійшла до великого дзеркала в передпокої. — Де мої сімнадцять? Як швидко час пролинув. Думала, попереду ціле життя, а ось уже й половини нема. Школа тягнулася вічно, а потім день за днем — як гірський потік. Університет, шлюб… Щастя визирнуло, немов сонце з-за хмари, та знову сховалося». Вона вирівняла волосся. «Та годі. Донька розумниця й красуня… Ой, картопля!»
Лілія з переляку схопила кришку, мало не впустила. Обпекла пальці, зашипіла й почала на них дути. «Зависла біля дзеркала, мало картоплю не спалила…» — лякала себе.
Самотньо повечеряла, потім сіла дивитися серіал. За вікном швидко темніло. Не помітила, як заснула. Розбудив дзвінок. У півсні не подивилася на екран — певна, що Марійка. Хто ще міг дзвонити так пізно? Подруг у неї не було — лише знайомі з роботи, об’єднані самотністю.
Здивувалася, почувши чоловічий голос.
— Ви мама Марійки Гриценко?
— Хто це? — спитала Лілія.
— Лікар другої міської лікарні. Приїжджайте терміново — ваша донька потрапила в аварію, потрібна операція. Вона неповнолітня, тому потрібна ваша згода…
— Яка операція? — Лілія не приходила до тями, але в трубці вже гули короткі гудки.
Вона намагалася осмислити почуте. «Помилка, Марійка пішла гуляти… Яка аварія?» Але лікар назвав її ім’я. Голова після невчасноНаступного дня Марійка повернулася додому, і Лілія, обіймаючи її, зрозуміла, що щастя — це не минуле, а те, що було поруч увесь цей час.
