— Мамо, якщо будеш заважати, я піду. Назавжди.
У свій день народження Марія встала рано, нарізала овочі для салатів, замаринувала м’ясо, почистила картоплю й пішла до перукарні. Повернувшись, одразу взялася за страву.
— З днем народження, мамо! Ти така гарна. У твоєму паспорті неправильно вказаний рік. Насправді тобі на десять років менше. — Андрій у трусах (щойно прокинувся) підійшов до Марії й поцілував у щоку.
— Приведи себе до ладу та допоможи мені. Боюся, сама не встигну, — промовила вона.
— Так, зараз. — На півдорозі до ванної Андрій зупинився. — Може, покликати Олену? У неї краще вийде.
— А що, добра думка. Подзвони, нехай прийде й допоможе, — згодилася Марія.
Коли вдягнений, виголений і пахнучий одеколоном Андрій зайшов у кухню, Олена нарізала овочі, а мати витирала бокали рушником.
— Як у вас злагоджено виходить. — Андрій підійшов до Олени й узяв із дошки шматочок свіжого огірка.
Дівчина повернула до нього обличчя, підставивши губи, але він не поцілував її, відійшов. Марія помітила. «Соромиться мене», — подумала вона.
— Андрію, постав стіл у кімнаті й накрий скатертиною. Вона на верхній полиці в шафі, — попросила Марія, щоб розрядити напругу.
— Так точно! — Андрій витягнувся, різко кивнув. Пряма волосся впала на лоб. Він відкинув її, тряхнувши головою.
— Дорослий, а поводиш себе як дитина, — усміхнулася Марія.
— Мам, скільки гостей буде? — запитав Андрій із кімнати.
— Разом із нами — дев’ять, — відповіла Марія, подумавши.
Сина вона виховувала сама, і нічого — виріс красунем. Марія завжди мріяла про велику й дружню родину. Батько помер рано. А чоловік пішов через три роки після народження сина. Власного життя вона так і не влаштувала. Ось син одружиться, буде в неї сім’я. Та чого Андрій тягне? Двадцять шість — саме час. І Олена їй подобалася, хороша, скромна дівчина з порядних людей. Дай Боже, одружаться, онуки підуть… Марія усміхнулася своїм думкам.
М’ясо в духовці вже майже готове. Час варити картоплю.
— Олено, хліб не забудь порізати… — Речення перервав дзвінок у двері.
Марія окинула оком святковий стіл, глянула на себе у дзеркало в передпокої — чи все гаразд, не зіпсувалася зачіска, швидко зняла фартух і відчинила двері.
Гості поступово збиралися. На журнальному столику біля вікна вже стояло кілька букетів троянд, від них віяло солодкуватим ароматом. Поряд лежали подарунки у вишуканих пакетах і коробки, перев’язані яскравими стрічками.
Андрій знав усіх: мамина подруга із дитинства з чоловіком, завідувачка бухгалтерії, де працює мати, — без чоловіка, бо такого не малося. Ще одна колега з чоловіком. Гості товпилися біля столу, жваво базікаючи й поглядаючи на апетитні страви, нетерпляче чекаючи запрошення сідати.
Та Марія не поспішала. Андрій зрозумів — чекає ще когось. Цікаво, кого?
— Так хочеться їх, аж слина біжить, — поскаржилася Олена.
— Потерпи, мама когось чекає. — Андрій стиснув їй долоню.
Нарешті пролунав дзвінок, і Марія з полегшенням кинулася відчиняти. Незабаром вона увійшла в кімнату, обіймаючи за талію гарну молоду жінку.
— Знайомтеся, Вікторія, моя колишня сусідка зі старої квартири. Я вчилася в дев’ятому класі, а вона тільки йшла до школи. Її мама просила за нею доглядати. Такою красунею стала, що я не впізнала. Вона сама мене окликнула.
— А я тебе відразу впізнала, ти майже не змінилася. — Голос у Вікторії був чистим і мелодійним.
Андрій подумав, що вона, мабуть, гарно співає.
Просте сіре плаття гарно сиділо на стрункій фігурі. Освітлене густе волосся спадало хвилями. Обличчя приємне, усміхнене.
— Ну що, гості дорогі, прошу до столу, — промовила Марія.
Гості одразу заворушилися, сідаючи й прикидаючи, з чого почати.
Андрій сів навпроти маминих колег, поруч із Оленою, а з іншого боку — Вікторія. Від неї пахло вишуканими дорогими духами. Чоловіки цікаво, а жінки насторожено поглядали на неї.
Андрій узяв пляшку вина й подивився на Вікторію, питаючи дозволу налити. Їхні обличчя опинилися так близько, що він розгледів золотисті цятки в її очах. Вона усміхнулася й кивнула.
«Скільки їй? На вигляд трішки старша за мене. Та ж мама казала…» Андрій спробував порахувати, але відволікла Олена. Встав чоловік подруги й почав перший тост. Андрій не слухав, усі думки були про Вікторію. Вона хвилювала його, запах її парфумів зводив із розуму, вабив… Не дочекавшись кінця тосту, він чокнувся з нею келихом.
— А зі мною? — образилася Олена.
Андрій неохоче повернувся до неї. ВЗ часом Марія змирилася і знайшла щастя в онучці, яка стала для неї світлом у кімнаті, де колiвся її власний сум.
