**Щоденниковий запис**
Сьогодні прокинувся пізно — спішити нікуди. Сім років на пенсії, доглядати ні за ким. Можна і полезати. Та на душі неспокійно, мов перед бурею. Чому? Усе ж гаразд… А от тобі на.
Підвівся, привів себе до ладу, поставив чайник і глянув у вікно. Над сусідніми хатами небо палало малиновим — от-от випливе зимове сонце. Значить, після двох тижнів відлиги нарешті підморозило. “Добре. Вип’ю чаю та сбігаю в крамницю”, — подумав і зняв з вогню кипучого чайника.
Ледь відчув теплоту напою, коли різкий дзвінок у двері змусив здригнутися. Гарячий чай обпік руку з бурими плямами старості. “Ось вони, клопоти… Чого ж чекати далі?” Другий дзвінок пролунав настирливіше. Зітхнувши, піш відчиняти, бурмочучи: “Хто це так рано?” Не одразу пізнав у високому чоловікові в потьмянілій одежі свого сина. “Як він змінився…”
“Зустрічай гостя, тату,” — усміхнувся він незграбно.
“Олесь? Чому не попередив?” Обійми були мляві, а од одігу сина відчув суміш поту, дороги й чогось ще — чогось, що стиснуло серце. Відійшов, придивляючись: недбіла щетина, набряклі повіки.
“Ти сам? А де Світлана, онука?”
“Мені одного тобі мало?” — сипнув у відповідь, дивлячись крізь мене.
Пропустив його, силкуючись не дивитися на обшарпаний спортивний рюкзак. “Нічого не змінилося,” — пробурчав син, оглядаючи передпокій.
“У відпустці? Серед зими?”
“Пізніше, тату. Втомився.”
Приніс його улюблену чашку — ту, що зберігав роками. Син сів, розвалившись, зайнявши всю кухню. “Борщу хочеш? Як на те, вчора зварив.”
“Давай,” — кинув він, і в очах на мить усміхнувся той хлопчина, що колись так любив його борщ.
Під час їди запитував про невістку, про внучку. Відповіддю була мовчанка. По його виду все було зрозуміло: знову пиячив. Дружина вигнала. Куди ж іти, як не до батька?
“Ми зі Світланою розлучилися. Я… назавжди,” — вимовив він, не піднімаючи очей.
“Нічого… Влаштуєшся на роботу…” — лепетав, миючи миску.
Але знав — марно. Коли син пішов спати, довго стояв біля вікна. Серце казало: буде лихо.
Так і сталося. Він почав приводити пиятик. Одного ще виганяв, але коли з’явилася компанія, дім перетворився на шинок. Запах перегару в’ївся у стіни. Казанки, пляшки, брудна посуда — звичний ранковий пейзаж.
Спробував говорити — він замахнувся. Пішов за порадою до колишнього міліціонера, сусіда.
“Можна викликати патруль. Але втримають лише на добу. Вернеться — буде гірше. П’є на що?”
“Краде. Вже й обручку мою продав…” — соромно опустив очі.
“Потерпи. Рано чи пізно заарештують за щось серйозніше…”
А як терпіти, коли вдома постійно чужинці, сморід, бійки? Перестав готувати — і так зникало. Куштував хліба з консервами, часто голодний.
Потім з’явилася вона — Марічка, з дешевою помадою й сипким голосом. Вони пили, сварились, били посуд. Сидів у кімнаті, боячись вийти.
А однієї ночі прокинувся від того, що хтось шукав під подушкою. “Грошей давай,” — прохрипів син. Очі налиті кров’ю. Віддав останні двісті гривень. Він не повірив, обшукав кишені.
Тієї ночі вперше подумав: “Щоб не повертався”. І відразу ж перелякався власних думок. Як можна бажати синові зла?
Вони не повернулись. А вранці прийшли поліцейські. Ограблення магазину. Олеся затримали.
“А Марічка?”
“Втекла.”
Почув полепшання. Два роки — може, звільниться від пияцтва?
Переоформив квартиру на себе. На посилки знаходив, але на побачення не ходив.
Коли термін минув, син не прийшов.
Зник. Так, як і бажав того в страшну ніч. І тепер кожен вечір став на коліна, благаючи прощення за ті думки.
**…Буває, любов — це вміння відпустити. Навіть коли воно болить гірше за вірність.**
