Колись давно, у давній-давній українській землі…
“Ну що, у Олега все гаразд. Виписую в садочок.” — Лікарка простягнула Марії довідку. — “Не хворій більше, Олеже.”
Хлопчик кивнув і подивився на маму.
“Підемо,” — Марія взяла сина за руку, біля дверей озирнулася. — “До побачення.”
“До побачення,” — додав і Олег.
У коридорі Марія посадила сина на лавку й пішла у роздягальню за верхньою одежею. Олег весело дригав ніжками й цікаво розглядав інших дітей. Вони вдяглися, Марія зав’язала сину шарф.
“Завтра в садочок. Нудьгував?” — спитала вона.
“Звісно,” — радісно відповів Олег.
Вони вийшли з поліклініки й пішли сніговою вулицею до автобусної зупинки.
“Мамо! Ну мамо…” — дергав Марію за руку Олег.
“Що?” — вона відринулася від думок про те, що завтра нарешті вийде на роботу, що життя знову піде своєю чергою.
Погляд сина впіймав жінку з відкритою коляскою. У ній сидів хлопчик років Олега, із відкрітим ротом, з якого каплями стікала слина, і порожнім поглядом.
Марія одразу відвела очі.
“Мамо, чому хлопчик у колясці? Він уже великий,” — тихо спитав Олег.
“Він хворий,” — відповіла вона.
“Але ж ти мене не возила в колясці, коли я хворів?” — не вгавав син.
“Підемо швидше. Він хворий інакше.” — Марія глянула на жінку, що віддалялася з коляскою, і потягнула сина на зупинку.
Після народження Олега вона не могла дивитися на хворих дітей, мимоволі приміряючи їхню долю на себе. Жаль стискала серце. На тих матерів вона дивилася зі співчуттям. Вони доглядали за дітьми самотужки. Чоловіки часто не витримували й кидали їх. Добре, якщо були поряд родичі.
А вона змогла б так? Взяла б на себе цей непосильний тягар? Чи кинула б дитину в пологовому? Свого Олежа? Ні, ніколи. Навіть думати про це було страшно.
Вони їхали додому в автобусі, а Марія пригадувала…
***
Колись вона була гарною й веселою. Зустрічалася з хлопцями, та заміж не поспішала, а про дітей і зовсім не думала. Але час минав, подруги повиходжували заміж, деякі встигли вже не по одному разу, у когось діти вчилися в школі. Рідні й знайомі при зустрічі запитували, чи не вийшла вона заміж, і робили здивовані обличчя, почувши відповідь.
Згодом і їй захотілося сім’ї, дітей. Вона зрозуміла, що готова прати й готувати коханому чоловікові, возитися з дитиною, гуляти з коляскою разом із іншими мамами. Але ті, хто їй подобався, були або одружені, або, маючи за плечима невдалий шлюб, не квапилися в нові стосунки. А ті, кому подобалася вона, їй не подобалися. Вічна історія невідповідностей.
А одного разу Марія зустріла його. Він не підходив під її ідеал, не був “типажем”, як то кажуть. Але подруги й мати навперейми твердили, що час не чекає, що якщо не вийде заміж зараз — то не вийде ніколи. Час іде, народжувати треба, а вона все вибирає. Але ж вона не вибирала. Просто не складалося.
Майбутній чоловік говорив про любов, про дітей, будував плани, зробив гарну пропозицію. І Марія погодилася. Після шумного весілля майже одразу завагітніла. Навіщо тягнути? Тридцять три — нікуди вже.
Ходила усміхненою, розглядала в магазинах крихітні сукні й пінетки, ніжно тримаючи руку на животі, наче берегла нове життя всередині. Вона вже любила її, свою донечку. Чомусь дуже хотіла саме дівчинку.
Токсикоз минув, але почалися кошмари. Їй снилося, що вона губила дитину на вулиці чи знаходила порожню коляску. Ось він був — і ось його вже нема. Вона кричала, плакала, але не могла знайти. То прокидалася від сну й розуміла, що живот зник, а дитини в неї немає. Але ж вона була…
Марія прокидалася з сильно б’ючимся серцем, торкалася округлого живота, але заспокоїтися не могла. Стала боятися засинати, часто прокидалася вночі, лякаючись снів.
“Буває. Хвилюватися — природньо,” — заспокоювала лікарка в жіночій консультації.
Одного разу вона помітила, що дитина давно не рухалася. Весь вечір і ніч прислухалася, чекала, а вранці пішла до лікарні. Її відправили на УЗД.
“Чому ви мовчите?” — ледве не плачучи, запитала вона, помітивши напружений погляд лікарки на екран. — “Що з дитиною?”
“Не хвилюйтеся, матусю, серце б’ється. Ось послухайте.” — Лікарка натиснула кнопку, і Марія почула в динаміку часті удари серця. — “Просто міцно спить. Не можу розбудити.”
“Він? Хлопчик?” — здивовано спитала Марія.
“Так. А ви не знали?”
Коли вона нарешті відчула слабкий поштовх у животі, з полегшенням видохнула.
“Живий! Прокинувся!” — тихо засміялася.
Чим ближче були пологи, тим страшніше ставало. Марія тяжко ходила з великим животом, боліла спина.
“Великий плід. Богатир народиться,” — заВоно втиснуло холодну долоню в її теплу руку, і в той момент вона зрозуміла, що жодні багатства світу не варті цієї миті.
