Я вже підходила до дому, коли в сумці задзвонив телефон. Я дістала його та відповіла братові.
— Привіт, Толік, — без жодного сорому звучало це дитяче ім’я, хоч він уже був дорослим і на голову вищим за мене.
— Ти не забула, що у мами через тиждень ювілей? — нагадав він.
Дуже вчасно, бо я й справді забула.
— Ні, не забула, — безсоромно збрехала я. — А ти вже купив подарунок?
— Саме тому й дзвоню. Давай зустрінемось, обговоримо.
— Гаразд. Може, завітаєш до мене? Чи зустрінемось у перерві, у нашій кав’ярні? — запропонувала я.
— Домовились. О дванадцятій чекатиму на тебе. Передзвонимо, якщо що, добре? До завтра. — І Дмитро відключився.
Я обожнюю його, свого молодшого брата. Він — найближча для мене людина. Не мама, а саме він. Зараз мені аж страшно згадувати, що колись я хотіла його вбити. Досі мене не покидає почуття провини, особливо коли бачу його. І сорому. Ніколи б не пробачила собі. А тоді…
***
Мої майбутні батьки навчалися в університеті й не могли прожити дня одне без одного, скрізь ходили разом. Але жодного куточка для себе не мали: мама жила з батьками, а тато — у гуртожитку. Єдиний вихід був — одружитися. Про що вони й оголосили маминим батькам. Зітхання, умовляння не поспішати, сльози — нічого не діяло. Молоді були непохитні, гаряче відстоювали своє право на кохання. Батькам нічого не залишалося, як здатися.
Треба сказати, у мами такий характер — якщо щось задумала, йде напролом. Вона умовила батьків зіграти скромне весілля, а зекономлені гроші витратити на оренду квартири. Адже жити в двох кімнатах з батьками — не варіант. На цьому й вирішили.
Молодята, нарешті отримавши можливість бути разом, перший час усі вільні години проводили у ліжку. На пари приходили невиспаними, втомленими, але щасливими. Вони, як і всі закохані, вірили, що їхнє кохання витримає будь-які випробування. Та й ніяких бід не передбачалося. Які ж вони були наївні!
Сталося те, що й мало статися — мама завагітніла. Для обох це було несподіванкою, але першим випробуванням, яке вони пройшли гідно. До диплому залишалося півтора курси — нічого, витримають.
Мама стала вередливою. Її мучив жахливий токсикоз, постійно хотілося спати. Запахи їжі вона не переносила, готувати не могла. Тато частіше затримувався у гуртожитку з одногрупниками. Почалися сварки, але молоді швидко мирилися, тим більше що токсикоз минув, і мама знову почала готувати.
З моїм народженням почалися нескінченні безсонні ночі й втома. До того ж навчання ніхто не скасовував. Бабуся з дідусем чергували відпустки, щоб доглядати за мною та дати мамі можливість закінчити навчання. Вона часто тікала з пар, бо від накопиченого молока боліла грудь.
Її втома й напруга передавалися й мені. Мабуть, тому я часто плакала й засинала лише на руках. Мої батьки із задоволенням залишали мене комусь і бігли до університету, щоб перепочити, а якщо пощастить — і поспати на лекціях.
Кохання коханням, але досвіду й терпіння їм не вистачало. Раптом вони почали помічати один в одного недоліки, висловлювати претензії, рахувати, хто що зробив чи не зробив. Через втому й недосипання сварки спалахували з будь-якого приводу. Тато знову почав тікати до гуртожитку. Повертався пізно ввечері, і сварки розгорялися з новою силою.
Але от державні іспити здані, дипломи отримані, тато пішов на роботу. Залишилися позаду безгрошів’я й безсонні ночі. Я підросла, мене віддали до садочка, а мама теж вийшла на роботу. Але тут я почала часто хворіти. Мамі доводилося брати лікарняні. Бабуся з дідусем ще були у добрій формі, до пенсії далеко, допомогти не могли. Одним словом, життя підкидало нові випробування. Тато став затримуватися на роботі…
Одного разу він прийшов пізно, і мама влаштувала черговий скандал.
— Годі! — крикнув тато. — Я так більше не можу. Наш шлюб був помилкою. Ми поспішили… Я кохаю іншу. — Без жодних підготовок і пауз він зібрав речі й пішов.
Я, звісно, цього не пам’ятаю — була занадто маленькою. Щось дізналася від мами, щось розповіла бабуся, а до чогось дійшла сама, коли підросла.
Не кожна молода сім’я витримує побутові труднощі й може похвалитися довголітнім шлюбом. Після того як тато пішов, маму ніби підмінили. Вона часто плакала, зривала біль і образи на мені.
Якщо я розливала чай, роняла печиво, мама казала, що я незграбна й уся в батька. І я вирішила, що тато пішов через мене, тому що я погана. Довго так думала. Так і виросла з почуттям провини.
— Усі діти як діти, а ти в мене брудна, скрізь бруд знайдеш, — лаяла вона мене. — Незграбна. Уся в батька.
Мені здавалося, що один мій вигляд дратував маму. Мабуть, я була недалеко від правди, бо бабуся часто казала, що я — копІ тепер, коли я стала матір’ю сама, я знаю: кохання не треба заробляти — воно має бути безмежним і безумовним.
