— Ну чого ти надулась? Побачиш, тобі там сподобається. Море, пляж, сонце… — казала Оксана й тривожно ловила погляд доньки.
Але Софійка наполегливо відверталася до вікна, за яким простягалися нескінченні лани та невисокі виноградники. Поряд із залізницею неслася траса, по ній мчали барвисті авто, які з вікна потягу здавалися іграшковими.
У далині то з’являлися, то зникали силуети гір у дрімотній ранковій млі. Від яскравого сонця почали боліти очі. Софійка в сотий раз перевірила телефон, роздратовано відкинула його.
«Ох, ці муки першого кохання», — зітхнула про себе Оксана, а вголос промовила:
— Мабуть, немає зв’язку. Ось приїдемо…
— Мам, годі, — мляво відповіла дівчина й знову відвернулася.
— Дім Мар’яни стоїть на пагорбі, з вікон видно море. Іноді його навіть чути. А садок який! А повітря! — не вгамувалася Оксана. — За кілька годин сама все побачиш.
— Тільки не кажи, що в неї є син, — злісно глянула на матір Софійка.
— Є. Але не рідний. У Мар’яни немає своїх дітей. Вона виростила чужу дитину. Він у іншому місті, вчиться в університеті. Зараз сесія, навряд чи побачиш його.
— Ти казала, що вона твоя подруга. А як ви познайомилися, якщо вона живе на півдні, а ти під Києвом? — зацікавилася донька.
— О, це цікава історія. Хочеш — розповім.
Софійка ледве знизала плечима, не відводячи очей від монотонного пейзажу.
***
Ми з Мар’яною жили на сусідніх вулицях, разом ходили до школи. Не скажу, що вона була красунею, але волосся в неї було незвичайне — світло-русе, кучеряве, на сонці виглядало золотим.
На вулиці на неї всі оберталися. І мені здавалося, що трохи уваги дістається й мені. Перед випускними ми з класом поїхали кататися на катері, потім гуляли в парку. Там вона зустріла хлопця й одразу закохалася. Ми стали бачитися рідше, я не хотіла заважати. А коли зустрічалися, вона говорила лише про нього.
Мріяла стати акторкою, хотіла вступати до театрального у Києві. Але так закохалася, що пішла до політеху, де навчався її Микола, щоб не розлучатися. А я вступила до університету.
Зустрінемося — годинами розмовляємо. Через рік Микола зробив їй пропозицію прямо перед сесією. Як же щасливо вона тоді виглядала!
Разом з її матір’ю ми пішли вибирати весільну сукню. Приміряли всі. На Мар’яні будь-яка сиділа ідеально. Ще й фату обрали. Вона наполіг, щоб і мені купили блакитну сукню, як свідковій. Ох, і втомилися ж ми тоді. Голова йшла обертом. Маму з покупками відправили додому на таксі, а ми вирішили прогулятися набережною. Стояла тепла, майже літня погода.
Йдемо — на Мар’яну всі оглядаються. Красуня незрівнянна. А вона й не помічала захоплених поглядів. Їли морозиво, сміялися, говорили про весілля.
Назустріч йшли дві циганки. Вони чіплялися до перехожих. Коли порівнялися з нами, одна — повна — перегородила дорогу й сказала до Мар’яни:
— Ой, красуне, давай наворожу. Усе правду скажу, що тебе чекає, — заспівала солодким голосом.
Друга стояла осторонь. Була худа, з великими зубами, що не закривали рота. Я подумала, що вона схожа на кобилу. Пізніше Мар’яна сказала, що теж так подумала.
— Я сама знаю, що мене чекає, — весело відповіла Мар’яна й облизнула морозиво.
Ми хотіли обійти циганку, але та раптом схопила її за руку, подивилася на долоню, похитала головою й цокнула язиком.
— Весілля тебе чекає, золота.
— Це я й без вас знаю, — Мар’яна спробувала вивільноїру руку, але циганка тримала міцно.
— Не треба нам ворожити. У нас нема грошей, — вступилася я.
— Радісна вість коштує грошей, а біда дається даром, — сказала циганка, і у мене мурашки побігли по шкірі.
А вона все дивилася на Мар’яну, наче гіпнотизувала. Худа циганка у посмішці стояла осторонь.
— Не слухай її, ходімо, — потягнула я подругу.
— Любиш сильно, та щастя недовговічне буде. Під час весілля впадеш з коня, хворітимеш. Вилікуєш біль біля моря. Більш заміж не вийдеш. Але знайдеш щастя в сині, — говорила циганка, не кліпаючи.
Потім відпустила руку й пішла. Ми мовчки йшли далі, радісний настрій зник.
— Мар’яно, ти що, повірила їй? Ти ж не збираєшся на коні їхати в білій сукні? Ми ж на авто поїдемо до ЗАГСу. Вона ж на твою долоню секунду дивилася, — намагалася я розвеселити подругу.
— Справді. На жодного коня я не сідатиму, — сказала вона, наче прокинувшись.
Ми сміялися, але слова циганки лунали в голові.
Після сесії було весілля. Молоді мали поїхати на море — хтось із родичів подарував путівку. Про циганку ми забули.
Настав день. Ось-ось приїде Микола. Ми стояли перед дзеркалом. Мар’яна поправила фату й раптом сказала:
— Мій бать— Мій батько кличе свій джип «конем» — поїдемо пішки, — рішуче сказала Мар’яна, і вони вийшли на весільну доріжку, де їх чекало справжнє щастя, про яке не ворожила жодна циганка.
