Степан йшов пероном, насолоджуючись ласкавим весняним сонечком. Сім років чоловік пропрацював на лісозаготівлях, а тепер, заробивши чималі гроші та накупивши подарунків мамі й сестрі, поспішав додому.
— Хлопче, куди прямуєш? Підвезу! — почув він ззаду знайомий голос.
— Діду Іване! Та не пізнали мене? — зрадів Степан.
Старий приклав долоню до чола, примружився й уважно розглянув незнайомця.
— Та це ж я, Степан! Невже так змінився?
— Степанко! Отак зустріч! Ми вже й не сподівалися тебе побачити! Хоч би вісточку дав про себе.
— Працював у такій глушині, що пошта рідко туди діставалася. Як мої? Мама, Олеся, усі живі-здорові? Небога моя, мабуть, уже до школи ходить? — усміхнувся чоловік.
Дід опустив очі й важко зітхнув:
— То ти нічого не знаєш… Лиха справа, Степанку. Дуже лиха… Матір твоя вже три роки як пішла з цього світу. Олеся спершу пустилась у загул, а потім і зовсім кинула Марійку й зникла.
— А Марійка? Де вона? — змінився в обличчі Степан.
— Олеся її взимку кинула, ми не відразу дізналися. ЗакТільки через рік, коли маленька Марійка перший раз обійняла його і прошепотіла “тату”, Степан зрозумів, що справжнє щастя — це коли ти потрібен тому, кого любиш.
