Степан ішов пероном, радіючи ніжному весняному сонцю. Сім років він пропрацював у лісорубках, а тепер, заробивши чималі гроші й накупивши подарунків матері та сестрі, поспішав додому.
— Хлопче, куди прямуєш? Підвезу! — почув він ззаду знайомий голос.
— Діду Іване! Та ви мене не впізнали? — зрадів хлопець.
Старий приклав долоню до чола й, прижмурившись, почав вдивлятися в незнайомця.
— Це ж я, Степан! Невже так змінився?
— Стьопка! От так зустріч! Ми вже й не сподівалися тебе побачити! Хоч би вісточку дав…
— Працював у такій глушині, що листи рідко доходили. Як мої? Мама, Оленка, все гаразд? Племінниця моя, мабуть, у школі вже? — усміхнувся хлопець.
Дід опустив очі й важко зітхнув:
— То ти нічого не знаєш… Погано, Стьопка. Дуже погано… Мати твоя вмерла рік тому. Оленка пустилася у загул, а потім і зовсім кинула Марійку та зникла.
— А Марійка? Де вона? — обличчя чоловіка перекривилося.
— Оленка її взимку зачинила в хаті й тікала. Ми дізналися не відразу. Через три дні моя баба почула шум — пішла дивитися, а бідолаха стоїть у вікні, заплакана, благає про допомогу. Забрали Марійку. Спершу в лікарню, потім у притулок.
Усю дорогу їхали мовчки. Іван вирішив не зачіпати хлопця, дати йому зібратися з думками. За півгодини віз із конем зупинився біля занедбаного подвір’я. Степан дивився на заросли, не впізнаючи рідну хату. Очі йому замулилися від сліз.
— Не вішай носа, Степу. Ти молодий, сильний, швидко все налагодиш. Знаєш що — їдем до нас. Відпочинеш, повечеряємо разом. Баба моя дуже зрадіє, — запропонував дід.
— Дякую, але я піду додому. Ввечері завітаю.
Весь день Степан розчищав двір, а ввечері до нього прийшли гості: дід Іван із дружиною — бабою Ганною.
— Стефанчик! Який же ти став гарний! Справжній парубок! — стара кинулася обнімати сусіда. — Ми вечерю принесли. Поїмо разом, а потім допоможемо в хаті прибрати. Як добре, що ти повернувся!
— Може, щось знаєте про Оленку? Як так вийшло? Вона ж завжди була порядним чоловіком… — спитав за вечерею хлопець.
— Нічого не знаємо. Не витримала бідолаха. Спочатку чоловіка втратила, потім матір… Навалилося занадто багато на крихітні плечі. Що з Марійкою робитимеш? Може, забереш? Все ж рідний дядько, — спитала баба Ганна.
— Не знаю. Спочатку в хаті порядок наведу, потім поїду до племінниці. Подивимося, вона ж мене й не знає.
Через тиждень чоловік таки вирішив поїхати до міста, побачити Марійку. По дорозі Степан зайшов у магазин іграшок. Темноволоса дівчина зустріла покупця теплою посмішкою.
— Допомогти вам із вибором? — запропонувала вона.
— Так. Я в іграшках не тямлю. Ляльку, мабуть, дайте для семирічної дівчинки, і ще щось на ваш розсуд.
Дівчина спритно дістала гарну ляльку в коробці та настільну гру.
— Ось! Саме те, що вам треба. Зараз усі дівчатка від таких шаленіють, а гра дуже популярна.
— Дякую! Сподіваюся, моїй племінниці сподобається, — зрадів Степан.
***
Марійка холодно зустріла дядька. Дівчинка дивилася з-під лоба й мовчала. Але, побачивши подарунки, трохи відлила й нарешті усміхнулася.
— Ти мене й не знаєш, — почав Степан.
— Знаю. Бабуся з мамою показували твої фото й розповідали про тебе, — перебила дівчинка.
— Та невже? — усміхнувся хлопець. — І що розповідали?
— Що ти добрий і хороший. Дядьку Степане, а коли ми поїдемо додому? — тихо прошепотіла Марійка, озираючись…
Питання дитини ввело чоловіка у ступор. Він зрозумів — бідолазі тут не солодко.
— Марійко, тебе тут кривдять? — так само тихо спитав Степан.
— Так, — дівчинка похилила голову й заплакала.
— Зараз я не можу тебе забрати, але обіцяю, що скоро будеш вдома. Не сумуй. Гаразд?
— Гаразд, — прошепотіла Марійка.
Степан одразу пішов до директора притулку й почув невтішні новини.
— Я розумію, що ви рідний дядько… Але для опікунської ради недостатньо родинних зв’язків. Ви офіційно працевлаштовані?
— Ні. Я ж розповідав — тільки повернувся із заробітків. Але в мене чималі гроші є, — намагався пояснити хлопець.
— Це не аргумент! Усе має бути офіційно. Ваш сімейний стан? Дружина, діти є?
— Немає, — похитав головою Степан.
— Погано, дуже погано… Якщо справді хочете оформити опіку, вам треба влаштуватися на роботу й одружитися.
— Та це ж не за день робиться! А Марійка хоче додому!
— Нічим не можу допомогти, — розвів руками чоловік.
Провівши майже цілий день у місті, Степан ледве встиг на останній автобус. Чоловік сів на вільне місце й поринув у важкі— І не бійся, — прошепотіла Аня, притискаючи його руку, — адже тепер ми по-справжньому сім’я.
