— Ти не заслужила моїх сліз.
— Не забувай, Оленко: якби не я, ти й людиною б не стала, — сказала матір, закріплюючи волосся шпилькою з бурштин. — Я тебе на руках вигодувала, чоловіка тобі знайшла, з донечкою допомагаю. А ти?
Олена мовчала, миючи посуд. Рухи її рук були автоматичними, але всередині зав’язувався тугий вузол. Вона знала: зараз почнеться лекція про те, як все вона робить неправильно.
— А про твою роботу я вже й мовчу. Хто йде в бухгалтери після філфаку? Ганьба. Могла б викладачкою бути, як Наталчинка, дочка моєї подруги. А ти…
Олена не відповіла. Вона давно навчилася мовчати. Мовчання було її єдиним щитом.
***
Родина жила у старій «трішці» на околиці Києва: Олена, її чоловік Дмитро, шестирічна донька Софійка та мати — Надія Тарасівна. Після смерті батька Олена наполігла, щоб мати переїхала до них. Спочатку здавалося, що це гарна ідея: бабуся поруч, допоможе з дитиною, Олена зможе спокійно працювати.
Але дуже скоро Надія Тарасівна оволоділа простором. Вона розпоряджалася в домі, коментувала кожен крок, і навіть чай Олена заварювала «не так».
Дмитро терпів. Іноди жартував, іноди зникав у гаражі надовго. Він був простим, добрим, трохи втомленим чоловіком. В ньому не було пафосу, зате була теплота. Олена любила його, але з кожним роком ця теплота віддалялася — ніби щось холодне стояло між ними. І це «щось» сиділо на кухні в халаті з квітами і розповідало, як має бути.
***
Все змінилося після дзвінка від лікаря. Стан матері погіршувався: сильні головні болі, втрата орієнтації, нудота. Діагноз підтвердив найгірші побоювання — гліобластома, неоперабельна. Лікарі казали про «кілька місяців», якщо пощастить — рік.
Олена не плакала. Вона завмерла. А потім ввімкнулася — як автомат. Аналізи, лікарні, консультації. Вона переносила робочі зустрічі, просила начальника дати можливість працювати віддалено. Він погодився. Дмитро теж. Навіть Софійка, здавалося, відчула, що мама тепер усі робить сама.
Надія Тарасівна, здавалося, не змінилася. Скаржилася на медсестру, грубила лікарям, критикувала, що борщ «не такий». Тільки іноді, коли думала, що її не чути, зітхала по ночах у подушку.
***
Одного разу Олена прибиралася у комірці. Шукала старий плед і знайшла коробку з листами. Більшість були адресовані їй, але написані чужим почерком.
Перший лист починався так:
«Оленко, я тебе чекаю. Позволю ще. Не можу повірити, що ти просто зникла. Твоя Даринка.»
Даринка. Її подруга з університету. Найближча. Та, з якою вони мріяли про поїздку до Парижа, власний книгарський куток, оповідання. Вони не сварилися — просто якось перестали спілкуватися. В однечасно. І все цей час Олена була впевнена, що та просто зникла.
Наступні листи були від Даринки, ще один — від роботодавця: її запрошували на стажування у Львів. Олена впізнала конверт: такий самий вона колись отримала… але порожній. Тоді вона подумала, що це помилка.
А ще один був від Дмитра. Старий, ще до весілля. Він писав, що мріє поїхати з нею до Одеси, відкрити невелику справу, жити біля моря. Олена не отримала того листа. Вона подумала, що Дмитро передумав.
Вона сіла на підлогу, тримаючи ці папери. Світ трохи похитнувся.
Це не були помилки. Це був саботаж.
Мати перехоплювала листи. Ховала, можливо, навіть підробляла відповіді. В голові спливало:
«Та Даринка — пустунка, кине тебе при першій нагоді.»
«Дмитро? Куди ти з ним? Без мене пропадеш!»
«Яка стажування? Там тебе обмануть.»
І вона вірила.
***
Олена сиділа з листами весь вечір. Потім вийшла на кухню, сіла навпроти матері. Момент, коли правду вже не сховаєш.
— Я знайшла листи. Від Даринки. Від Дмитра. Зі Ль**Олена подивилася матері в очі і сказала: “Тепер я знаю — ти не боявся за мене, ти боявся за себе, і ціна була надто високою”.**
