**Повідок непорозумінь**
— Данилко, прокидайся та виведи Лорда на вулицю, я ж не робот! — Андрій Коваленко вдарив долонею по кухонному столу, від чого задзвеніли чашки з недопитою кавою. Кухня запахла підгорілими тостами, свіжозвареною кавою та легким собачим духом. За вікном квітневе сонце заливало панельний двір, де діти вже носяться на дитячому майданчику. Лорд, кудлатий золотистий ретривер з обшарпаною іграшкою в зубах, лежав біля дверей, сумно дивлячись на повідець, що висів на гачку. Його карі очі благали, але сім’я була захоплена сваркою.
Данилко, п’ятнадцятирічний син, уткнувся в телефон, де лунала стрілялка з визгом шин. Його безпровідні навушники болталися на шиї, а чорний худі з написом «Game Over» був усіяний крихтами від учорашніх чіпсів.
— Тату, я вчора гуляв! — буркнув він, не відриваючись від екрана. — Нехай Соломія йде, вона завжди відмазується!
Соломія, дев’ятнадцятирічна студентка, сиділа за столом, уткнувшись у ноутбук. Її темне волосся було зібране в неохайний пучок, а під очима лежали тіні від нічного підготовки до іспиту з соціології. На ній була розтягнута футболка з лого університету.
— Я? — фыркнула вона, відриваючись від екрана. — Данилко, це ти Лорда напросив, то гуляй із ним! У мене завтра залік, я не можу пса кожні п’ять хвилин виводити!
Оксана, їхня мати, увійшла на кухню, витираючи руки об фартух із вишитими ромашками. Її світле волосся було розкришене після прибирання, а голос дрижчав від втоми та роздратування.
— Годі кричати! — сказала вона, ставлячи сковорідку на плиту з шиплячим олієм. — Андрію, ти ж обіцяв зранку з Лордом погуляти! А ви, діти, взагалі зовсім обнагліли — напросили собаку, а тепер на мене його кинули!
Андрій, сорокап’ятирічний інженер, відклав місцеву газету, де читав про страйк на заводі. Його брови насупилися, а щетина блищала від ранкового сонця.
— Я? Оксанко, я о шостій ранку на роботу їжджу! — гримнув він. — Це ж Данилко Лорда випрошував, нехай і виводить!
Лорд, немов відчувши бурю, заскиглив, випустивши іграшку — пошарпаного гумового каченяти. Його хвіст слабо посмикувався, але кухня перетворилася на поле бою, де собака був не просто тваринкою, а символом родинного хаосу.
До вечора сварка розгорілася з новою силою. Оксана готувала вечерю: котлети шипіли на сковорідці, картопля пыхтіла в каструлі, а кухня пахла смаженою цибулею та кропом. Лорд лежав біля дверей, його сумні очі стежили за повідцем, який ніхто не торкався. Данилко грав у приставку в вітальні, крики з гоночної гри заглушували телевізор, де Андрій дивився новини про футбол. Соломія друкувала есе в своїй кімнаті, навушники приглушували шум, а на столі валялися порожні баночки від енергетиків.
— Данилко, ти Лорда вигуляв? — крикнула Оксана, помішуючи картоплю дерев’яною ложкою.
Данилко, не відриваючись від екрана, де його машина врізалася в стіну, буркнув:
— Ні. Нехай Соломія йде, я зайнятий.
Соломія, почувши своє ім’я, вдерлася на кухню, зірвавши навушники.
— Зайнятий?! — репетувала вона. — Ти цілий день у ці дурні ігри режешся, Данилко! У мене дедлайн, есе на завтра! Тату, скажи йому!
Андрій, який сидів на дивані з пультом, зітхнув, потираючи скроні.
— Данилко, йди гуляй. Це твій пес, — сказав він, не відриваючись від екрана.
Данилко шпурнув геймпад на диван, його щоки почервоніли.
— Мій?! Ви всі обіцяли допомагати, а тепер я один винен?! — крикнув він. — Давайте Лорда віддамо, якщо вам усім начхати!
Оксана обернулася, її ложка брязкнула об каструлю, а фартух задрижав.
— Віддати?! — ахнула вона. — Данилко, ти рік тому плакав, щоб його забрали! А тепер кинув? Ви всі такі — я одна і за домом, і за вами, і за Лордом!
Соломія заплющила очі, склавши руки на грудях.
— Мам, не починай. Я не винен, що в мене навчання! Тату, ти взагалі коли-небудь Лорда виводив?
Андрій підвівся, його голос став голоснішим, заглушуючи телевізор.
— Соломіє, не нахальничай! Я з заводу о дев’ятій вечора приходжу, спина тріщить! А ви тільки кричати вмієте!
У цю мить Лорд, стомившись від криків, підбіг до дверей, штовхнув їх лапою і вискочив у під’їзд — двері були відчинені після того, як Соломія забирала доставку. Родина завмерла, почувши його гавкіт на сходах, змішаний з шарудінням лап.
— Лорде! — крикнула Оксана, кидаючи ложку, яка впала в раковину. — Данилко, це ти двері не закрив?
Данилко поблід, скочивши з дивана.
— Я?! Це Соломія вранці за піцСоломія метнулась за ним, а вся родина, забувши про сва́рку, кинулася на пошуки свого вірного Лорда, який у цій халепі навчив їх розуміти одне одного.
