**Щоденник незручної доньки**
«Оленко, знову свою ветошну маячню додому притягла?» — сердито спитала мати, зустрічаючи мене на порозі.
«Це не маячня, мамо. Це шматочки оксамиту. Їх все одно викинули б…»
«Ото ж бо й викинули! Скільки можна тобі повторювати: шиття — не професія, а дитяча забава! Краще б другу зміну взяла. Може, хоч на пральку накопили б».
Я мовчу. Знімаю куртку, йду у кімнату. Мама бурмоче на кухні, а сестри-близнючки Даринка і Соломія регочуться, гортаючи телефони.
«Вона знову в свої шмотки грається!» — крикнула Соломія.
«Наречена Ів-Сен-Оленка!» — додала Даринка і захихалась.
Я сідаю біля вікна, дістаю з сумки тонкий блакитний оксамит і шматочок золотавої тюлі. Проводжу пальцями — тканина м’яка, як вода. Я вже бачу це сукню: легке, з оголеними плечима, з асиметричним подолом. Справжнє. Чарівне.
Вдень я працювала на меблевій фабриці. Офіційно — складальницею. Неофіційно — «місцевою дивачкою»: завжди з шпильками в кишені, з олівцями за вухом, у робочому халаті, прикрашеному саморобною бранолею.
«Олен, знову сама бранолю робила?» — якось спитала Віра, старша майстриня.
«Ага. З пластикової заглушки та намистин».
«Золоті у тебе руки. Шкода, ніхто не цінує».
«Нічого. Я сама знаю, чого хочу».
Я працювала швидко. Після зміни йшла до подруги Зіньки — вона працювала у фотостудії в торговому центрі.
«Оленко, ти якраз вчасно! Я вже налаштовую світло».
«А сукня готове».
На мені — саме те, з блакитною оксамитовою спідницею. Поділ струмить, плечі оголені, на талії — вишитий пояс. Я в ньому не просто гарна — ніби з іншого світу.
Зіна фотографує, шепоче: «Ти як фея!» Потім викладає у свій блог.
«Який хештег ставити?»
«#фабрична_принцеса», — жартую я. «Все одно в цеху шила».
Через кілька днів Зіна вбігає до мене на фабрику.
«Оленко! Там це! Дизайнер із Києва написав! Йому сподобалась твоя сукня. Хоче зв’язатися!»
«Ти що?.. Серйозно?»
«Ось!» — Зіна тикає в екран. «Його звати Артем Валенко. У нього шоурум, працює зі зірками. Каже, у тебе свіжий стиль, просить контакт».
У мене крутиться голова. Серце б’ється. Це… жарт? Але ні. Повідомлення справжнє.
«Ти зовсім з’їхала?» — мама стояла в дверях, коли я розповіла про пропозицію. «До Києва? Та тебе там обдурять! Повернешся з валізою боргів, от і все!»
«Мамо, це реальний шанс. У мене є талант, я хочу спробувати».
«У тебе є обов’язки! Ти не одна! Хто нам допомагатиме? Ти старша!»
«Мені двадцять сім, мамо. Я маю право жити своє життя».
Сестри хихотіли, тато мовчав. Потім буркнув:
«Мрії — не борщ. На них не проживеш».
Я пішла в кімнату. Серце боліло. Хотілося плакати. Але я глянула на ескізи, на швейну машинку, на купу клаптиків. І зрозуміла — поїду.
Артем Валенко зустрів мене на вокзалі у светрі крупної в’язки та кедах.
«Олено? Радий нарешті познайомитися. Ходімо, у нас купа роботи».
Шоурум був на останньому поверсі старого особняка. Світлий простір, манекени, тканини, дзеркало в зріст. Я ніби потрапила у кіно.
«Я хочу, щоб ти створила капсульну колекцію. П’ять-шість образів. У тебе — відчуття тканини. Це рідкість. І смак. А решту ми підтягнемо».
«Ви впевнені?..»
«Більше, ніж у собі».
Я кивнула. Наступного ранку почала шити. Жила у кімнатці біля майстерні, їла бутерброди і майже не спала. Тканини дзвеніли під руками. Сукні народжувалися — легкі, як вітер, і сміливі, як мрія.
Артем дивився на мене, посміхався:
«Знаєш, ти не просто дизайнер. Ти — поет у тканині».
Через місяць відбувся закритий показ. Прийшли редактори, блогери, пара зірок. Я стояла за кулісами, тремтіла, як осиковий листок. Але коли перший образ вийшов — зал завмер.
Сукні були живими. Нічого масивного, ніякої крикливої фальші. Тільки м’яке світло, тонкі лінії і тепло рук, вкладене в кожен стібок.
Після показу до мене підійшла редакторка модного журналу.
«Це… диво. Хто ви?»
«Я?.. Я просто Оленка з фабрики».
«Ні. Ви — відкриття».
Я повернулася додому через два місяці. З контрактом на стажування у модному домі та публікаціями.
Мати зустріла мене мовчки. Потім сказала:
«Ми з Соломією думали, може, тобі місце знайдеться у сусідньому цеху. Адже що там у Києві, а у нас тут робота справжня».
«Мамо, я не повертаюся. Я приїхала за машинкою. За своїми ескізами. І — попрощатися».
«Тобто, кидаєш сім’ю?»
«Я не кидаю. Я просто йду вперед. Я хочу жити, а не виживати».
Сестри мовчали. Тато дивився в підлогу.
«Олено…» — раптом сказав він. «Пробач. Ми просто боялися, щоІ тоді я обняла його, взяла свою машинку, вийшла за двері — не зі злостю, а з тихим усвідомленням, що тепер мій дім там, де моє серце.
