Торт та інші розчарування
Олена збивала крем на бісквіт, її рухи були точними, як у годинникаря. Торт для Софійки, її доньки, мав стати шедевром: три яруси, ванільний мусс, свіжа полуниця, тонкі завитки шоколаду. Сьогодні Софійці виповнювалося вісімнадцять, і Олена сподівалася, що цей торт — її найкращий за двадцять років роботи кондитером — розтопить стіну, що виросла між ними за останній рік.
— Мам, ти ще не закінчила? — Софійка вдерлася на кухню, її кросівки скрипнули по лінолеуму. — Віка вже їде, а у нас безлад!
— Майже готово, — Олена посміхнулася, витираючи руки об фартук. — Подивись, як тобі?
Софійка побіжно глянула на торт, її обличчя залишилося байдужим.
— Ну… нормально. Тільки, знаєш, Віка каже, що такі торти вже не в тренді. Зараз усі роблять мінімалізм, без усіх цих… завитушок.
Олена відчула, як ложка в її руці стала важчою.
— Це не завитушки, Софійко. Це твої улюблені візерунки, як на торте в твій десятий день народження. Пам’ятаєш?
— Мам, мені було десять, — Софійка заплющила очі. — Гаразд, я приберу у вітальні. Тато знову завалив усе своїми паперами.
Вона пішла, залишивши за собою легкий запах парфумів і відчуття, ніби Олена говорить із порожнечею.
—
До шостої вечора вітальня перетворилася: кульки, гірлянди, стіл із закусками. Олена поставила торт на центральний стіл, його ягоди блищали під світлом люстри, як маленькі рубіни. Вона згадала, як минулого року Софійка відмовилася від сімейного свята, пішовши з друзями в кав’ярню. «Я доросла, мам», — кинула вона тоді. Олена пів року копила на цей торт, відмовляючись від нових туфель і підписки на кулінарні курси, щоб сьогодні все було ідеально.
Дверний дзвінок розірвав її думки. Софійка кинулася відчиняти, і в квартиру увійшла Віка — висока, з яскраво-рожевими нігтями і поглядом, що оцінював все, як сканер.
— Ого, це що, торт? — Віка зупинилася перед шедевром Олени, нахиливши голову. — Софійко, ти серйозно? Це ж для дітей!
— Ну, це мамина фішка, — Софійка захихикала, але її щоки порожевіли. — Вона любить такі… ретро-штуки.
— Ретро? — Віка реготала, її голос дзвенів, як бите скло. — Це ж як із дев’яностих! Зараз у тренді голі торти, з ягодами і без цього крему. Правда, Софійко?
Олена стиснула край фартука, відчуваючи, як кухня стає тіснішою.
— Вітаю, Віко, — вона насилу посміхнулася. — Це торт за смаком Софійки. Вона завжди любила ваніль і полуницю.
— Любила, — Віка наголосила на останньому слові, дивлячись на Софійку. — Але смаки змінюються, правда? Софійка тепер у веганському вайбі, так?
Софійка заніячила, перебираючи браслет.
— Ну, не зовсім… Але Віка права, мам. Може, наступного року зробиш щось сучасніше?
Олена відчула, як серце стиснулося, але кивнула.
— Гаразд, Софійко. А поки давай зустрічати гостей.
—
Гості, друзі Софійки зі школи та коледжу, заповнили вітальню сміхом і музикою. Олена розносила канапе, намагаючись не помічати, як Віка щось шепоче Софійці, показуючи на торт. Чоловік Олени, Андрій, сидів у кутку, уткнувшись у ноутбук. Його «терміновий проект» завжди виявлявся важливішим за сімейні справи.
— Лено, ти як? — Андрій ледве підняв очі. — Торт шикарний, як завжди.
— Дякую, — Олена витиснула усмішку. — Може, допоможеш з напоями?
— Зараз, тільки закінчу листа, — він знову встромився в екран.
Олена повернулася до столу, де Віка голосно розповідала про «трендові вечірки».
— У Львові нещодавно була тусовка, — виголошувала вона, — торт був без глютену, без цукру, з матчею. Ось це рівень! А тут… — вона кивнула на торт Олени, — ніби бабуся пекла.
Гості засміялися. Софійка почервоніла, але мовчала, перебираючи край скатертини.
— Віко, це мамин торт, — тихо сказала вона. — Вона старалася.
— Старалася? — Віка підняла брови. — Софійко, старатися — це одне, а потрапити в тренд — інше. Ти ж не хочеш, щоб твої вісімнадцять виглядали як дитячий ранок?
Олена відчула, як щоки палають. Вона хотіла заперечити, але її погляд впав на Софійку, яка опустила очі, ніби погоджуючись.
—
Кульмінація вечора настала, коли прийшов час задувати свічки. Олена викатила торт на візку, її руки тремтіли від хвилювання. Гості затихли, телефонні камери націлилися на Софійку. Олена запалила свічки, їх вогонь відбивався в очах доньки, як у дитинстві.
— Софійко, загадуй бажання, — Олена усміхнулася, відчуваючи ком у горлі.
— Почекай, — Віка крокнула вперед, її голос порізав тишу. — Це щоВіка знову відкрила рота, але Софійка раптом вихопила з столу ложку, зрізала шматок торта з малиною та сміливо заявила: “Знаєш що, Віко, а мені подобаються мамині “завитушки”, і я їх з’їм усі до останньої!”, після чого обняла Олену так міцно, що в останній разорвалися лише старі образи, а не торт.
