**Щоденник. Сестри, або Плата за нерозуміння…**
Моя мати обожнювала актрису Софію Ротару, тому назвала мене на її честь – Софійкою.
Батько пішов від нас, коли мені виповнилося вісім. Життя стало важчим, але зате припинилися щоденні свари. Я вже була достатньо великою, щоб розуміти, чому вони сварилися.
Мати кричала, що батько не пропускає жодної спідниці. Що я не розуміла – як молодим жінкам могло бути байдуже, що в нього є дружина та донька.
– Набридло. Краще з друзями проведу час, ніж слухати твої надумані догани, – гримів батько та виходив, грюкаючи дверима.
Мені було легше, коли його не було вдома. Мати не плакала, ніхто не кричав. До того ж, він і так мною майже не займався – на роботі до пізнього вечора, а у вихідні – до друзів.
Одного разу вони сварилися так люто, що я чула, як розбивається посуд.
– Тобі байдуже на нас, на дитину. Ти кидаєш не лише мене, а й її. Звісно, твої думки лише про жінок…
– То я можу забрати її з собою, – відповів батько.
– А твоя нова дружина не буде проти? У неї вже є син, якого вона не виховує – справжній бандит росте…
Я сиділа у своїй кімнаті, затуливши вуха, але раптом усе стихло. Вийшла обережно – мати стояла на кухні, змітаючи уламки, і плакала. Я мовчки повернулася назад.
На літо мене відправили до бабусі, батькової матері. Вона добре ставилася до нас і лаяла сина. Я сумувала за матір’ю, але бабуся казала, що їй треба відпочити та знайти добру людину для нас.
– Мені ніхто не потрібен, окрім мами, – відповідала я.
Коли мати забрала мене перед школою, ми довго обіймалися. Вдома вона тепер частіше посміхалася, і мені було від цього тепло.
Одного разу вона прийшла з чоловіком – дядьком Ігорем. Він подарував мені коробку цукерок. Мати сказала, що тепер він житиме з нами.
У школі в однокласниць були вітчими. Одним дівчаткам купували все, що забажають, іншим – нічого. Я боялася, що дядько Ігор буде суворим, але він дарував мені солодощі, а мати поряд із ним виглядала щасливою. Я заспокоїлася, хоч і дивилася на нього, як на чужого.
Потім з’явилася сестра – Маринка. Мати тільки нею і займалася. Я ревнувала, але дядько Ігор казав: «Вона ще мала, потім будете разом грати».
Коли він помер (відірвався тромб), мати закрилася в собі. Повернути її до життя вдалося лише через випадок: під час прогулянки Маринка впала з гірки, розбила лоба, і мати, наче прокинувшись, кинулася до неї. Але коли та сказала, що це я її штовхнула, мати накинулася на мене.
Після цього вона майже не помічала мене. Я відчувала,




