— Бабусю, завтра не зможемо приїхати до тебе на ювілей, вибач нас,— голос Антона, чоловіка внучки Олесі, звучав із телефону напередодні вечора.
— Антоне, що трапилося? — тривожно запитала Надія Іванівна.
— Бабусю, тільки що відвіз Олесю до пологового. Не дочекалася твого ювілею, вирішила подарунок прискорити,— сміючись і водночас хвилюючись, пояснив Антон.
— Боже ж ти мій! Та це ж радість! А я вже злякалася. Ніколи в такий час не дзвоните. Добре, дякую, що повідомив. Молитимусь, щоб усе було добре з Олесею та онуком. Зателефонуй, як народиться,— не засну вже тепер.
— Гаразд, бабусю, подзвоню.
За дві години Антон знову зателефонував, радісний:
— Бабусю, ось тобі подарунок на ювілей — онук Ярик! Олеся почуває себе добре. Святкуй без нас.
— Дякую, Антоне, і за Ярика, і за вітання. Передай Олесі, що я її міцно цілую,— вона молодець.
Надії Іванівні виповнилося шістдесят п’ять. Гостей буде небагато: друга дочка з чоловіком і сином, онуком Надії. Та ще подруги Ганна й Марія, з якими працювала колись на заводі. Дружба їхня тривала з молодості.
Сім років тому Надія поховала чоловіка Юрія. Прожили вони щасливе життя, але доля розпорядилася інакше. Він помер раптом, ще до пенсії — серце підвело. Виростили доньку Оксану, вивели в люди. Тепер та живе в місті з родиною.
Надія з Юрієм мешкали у великому селищі. Завод був основним місцем роботи для більшості. Там вони й познайомились. Юрій, молодий інженер, високий, гарний хлопець, помітив у їдальні Надію — жваву, усміхнену дівчину. Після обіду він підійшов до неї біля входу.
— Дівчино, давайте познайомимося. Мене звати Юрій, але можна й Юра.
— Надя,— стиснулася вона, опустивши очі.
— Дуже гарне ім’я, Надія — надія. Зачекаю тебе тут увечері, якщо не проти.
— Не проти.
Того ж вечора вони пішли гуляти. Юрій роскпитував про її роботу, родину. Вона теж дізналася, що він недавно закінчив політехнічний інститут, приїхав сюди працювати. Незабаром вони почали зустрічатись.
Коли Юрій прийшов знайомитися з батьками Надії, він приніс букет квітів її матері й пляшку горілки батькові. Розмова пішла легко, немов знайомі вже роки. Надіїні батьки одразу його полюбили.
Незабаром вони одружились. Весілля гуляли на славу. Родичі Юрія привезли з села продукти: м’ясо, молоко, масло. Мати Надії лише дивувалась:
— Ну й куди стільки?
— Тепер у вас двоє чоловіків у хаті,— сміялася Юрієва мати,— а чоловіків годувати треба.
Жили вони разом з батьками Надії, потім народилася донька Оксана. Життя йшло мирно й щасливо, але через роки Надія втратила і батьків, і чоловіка.
Спершу було важко. Але час лікує.
Ювілей відсвяткувала у вузькому колі. Донька з сім’єю посиділи за столом і поїхали. Надія Іванівна не ображалась — головне, щоб родина була здорова.
Проводивши гостей, вона побачила біля воріт стареньку «Таврію» й чоловіка, який копався під капотом. Він попросив допомоги:
— Не підтримаєте ліхтарик? Сам не вправлюсь.
Вона погодилася. Довго він возився, але машина не заводилась.
— Дякую, але нічого не вийшло. Дове— Приходьте переночувати до мене, — запропонувала Надія, — у машині ж холодно, а в мене є вільний диван.
