Судьба відчинила щасливі двері
Непередбачувані людські долі. У житті буває все. І череда втрат та лих раптом обривається, на зміну приходить щастя, про яке навіть не мріяли. Так сталося з Марією Захарівною.
Родинні розмови на лавочці
Іноді вона не спала, таки вік, тоді й згадувалося минуле, а про теперішнє теж думала. Колись у молодості вийшла заміж Марія за Миколу. Кохали одне одного. Принаймні, так вона думала про себе й знала, що її чоловік — єдина її любов. Збудував Микола хату, сподіваючись, що з’являться діти.
Господарством займалися разом. Бувало, справляться з роботою, сідають на лаву й діляться думками та мріями.
— Ось я думав, — казав Микола, — треба б ще прибудову зробити. Хата в нас хоч і міцна, але мала, діти підуть, розвернутися їм буде ніде. — Марія обіймала чоловіка: добрий він у неї, розумний.
Так часто сиділи біля хати, а Миколу турбувало ще одне, хоч і молодий був.
— Якщо трапиться таке в моєму житті, — казав він, — що я піду першим, поховай мене гідно, як належить.
— Та що ти, Миколо? Про що говориш? Нам ще жити й жити, ти молодий, а про таке думаєш? — дивувалася Марія.
— Коли в школі вчився, бачив, як одного діда хоронили, мабуть, бездомного. Викопали могилу, хрест з палиць поставили, ні таблички, ні квітки. Чомусь запам’яталося. Ось і боюсь такого. Тому, Маріє, якщо що…
— Ну що ти, — заспокоювала його дружина, — поки рано про це думати. А коли прийде час, все буде як треба.
Мета перед собою
Після цього Марія раптом усвідомила: з молодості треба збирати гроші на старость й похорони. У кожного є захоплення, що рухає людиною, змушує діяти, а не сидіти склавши руки.
Така мета з’явилася в Марії Захарівни. Вже й постаріла, жила сама, складала гроші тепер уже на свою смерть. Хотіла бути впевненою, що поховають її як слід. І засіла ця думка в голові. Звісно, гроші тримала вдома, акуратно ховаючи. Ні родичів, ні близьких не було. За життя багато назбирала, раділа, але й далі відкладала — увійшло в звичку. Років минало, що буде далі — не знала. Не далТак і жила Марія Захарівна, знаючи, що тепер у неї є родина, яка любить її як власну матір і бабусю, і це було справжнє щастя.
