**Добра прикмета**
За п’ять днів до Нового року Марійка отримала таку порцію образи, розчарування й приниження, що ледве прийшла до тями. І то лише для того, щоб не засмучувати дітей перед святом.
Іван останнім часом постійно висловлював своє невдоволення. Йому не подобалось нічого, що робила дружина чи казали діти. Він почав зриватись на них, навіть Степанко, якому було дев’ять, сказав матері:
— Мам, чому тато став таким злим?
Дочка Софійка — першокласниця, можливо, не помічала цього, але її старший брат чітко озвучив те, що його непокоїло.
— Сину, не звертай уваги, у тата на роботі проблеми, тому він повертається втомлений і злий. Поговорю з ним, — обійняла сина й поцілувала його у маківку Марійка.
Вона помітила, що чоловік не може стриматись. Останнім часом з ним щось не так: він став розсіяним, злиться без причини, навіть на дітей, коли вони галасують, хоча раніше сам влаштовував з ними бійки на всю хату, й Марійка ледве заспокоювала всіх.
Ось і зараз Степанко з сестрою розігрались, носячись по хаті.
— Годі вам метушитись, як навіжені, а то покараю! — гаркнув Іван, а діти й остовпіли від такого тону.
Обоє швидко сховались у своїй кімнаті й замкнули двері.
— Ване, що коїться? Можна ж і м’якше робити дітям зауваження, — запитала дружина, побачивши їхні очі.
— Нічого, — грубо відповів чоловік.
— Навіщо брехати? Це ж не вперше. Ти не помічаєш, що зриваєш злість на нас? А ми чим провинились?
Марійка не очікувала такої реакції й навіть пожалкувала, що почала цю розмову. Але потім подумала:
— А яка різниця — зараз чи пізніше…
Іван підвівся з дивану, помовчав, його рішучість раптом зникла. Переступаючи з ноги на ногу, він все ж промовив:
— Не хотів починати цю розмову перед Новим роком, але раз ти наполягаєш…
— Чому? — не розуміючи, здивувалась дружина.
— Щоб не псувати свято.
— А чим ти його можеш зіпсувати?
— Марійко, ну що ти… Що з мене витягуєш? Так, я зустрів іншу жінку й закохався, — видихнув Іван.
— Щооо? Коли? Це жарт?
— Ні, Марійко, я не жартую. Я йду від тебе. З дітьми бачитимусь у вихідні. Аліменти платитиму.
Марійка оніміла, хотіла щось сказати, але чоловік її перервав.
— Дітям скажу сам, поки їм нічого не кажи.
— Тільки не зараз, — прошепотіла вона, знаючи, що для дітей це буде удар.
Дружина покірно похитала головою й сіла на диван, перетравлюючи слова чоловіка. Іван пішов у спальню, дістав велику сумку й почав збирати речі. Незабаром двері за ним замкнулись.
— Ніколи не розуміла, як почуваються кинуті жінки, — думала вона. — А тепер зрозуміла. Як же це важко, як образливо, ніби життя розвалилось. А треба ж якось зібратись, дітям пояснити…
Може, вона й сиділа б так довго, роздумуючи про свою нещасну долю, але з кімнати вискочила донька:
— Мам, а тато кудись пішов? Де він?
— Тато? Тато поїхав у відрядження.
— А коли повернеться?
— Поки не знаю, доню.
— А Новий рік без нього зустрічатимемо? — вийшов із кімнати Степанко.
— Так, утрьох. Але нічого, у нас буде й ялинка, й подарунки, все, як завжди, — намагаючись бути спокійною, посміхнулась мати.
Ніч Марійка майже не спала, стрес зробив свою справу. З голови не виходили слова чоловіка про те, що він закохався. Вона не хотіла з цим миритись…
Тридцять першого грудня зранку вона змусила себе зібратись і готуватись до свята. Найбільше боялась, що діти помітять щось не те. Тому вирішила наготувати багато смачного — принаймні це в неї не відібрати, готувала вона вміло й з задоволенням.
“Хоч так відволічусь”, — думала вона. — “Нехай Новий рік у нас із дітьми пройде, як завжди, весело. Все одно їх не вкладеш спати рано”.
Марійка почала готувати, але згадала, що треба ще щось купити в магазині, і стала збиратись.
— Мам, ти куди? — побачила Софійка.
— У магазин схожу…
— Я з тобою! — і кинулась у кімнату одягатись.
— Мам, купи чіпси, — попросив Степанко. — Я залишусь вдома. Софійко, нагадай мамі про чіпси! — наставляв сестру, а та весело кивала.
Після обіду діти зібрались гуляти. Ялинка вже стояла прибрана, стіл у кімнаті теж був накритий, посеред нього — ваза з фруктами. Марійка була на кухні, коли почула голос сина в коридорі:
— Мам, іди швидше сюди!
— Що там у вас? Нагулялись? — вийшла й побачила, що на руках у сина — маленький чорний кошеня з білою плямою на лобКошеня, якого діти назвали Чорнишком, муркотіло у кутку, коли родина разом зустрічала Новий рік, і Марійка, глянувши на світлі обличчя дітей і на Івана, що тримав її за руку, відчула, що, можливо, це справді добра прикмета.
