Після отримання премії на заводі Андрій із двома друзями сиділи в невеличкому кафе. Хоч і невелика була премія, але він не одружений і до грошей ставився просто.
“Є гроші — добре, — радів він, — немає грошей, почекаю до зарплати”.
Так він казав друзям, коли ті скаржилися, що всі кошти віддають дружинам, а якщо вдасться сховати заначку — то й слава Богу.
“Так, Андріку, холостякові життя легше, — сумно сказав Іван. — А в мене троє синів, а зарплата не дуже велика. Раджу тобі — не одружуйся, бо й дружина почне докучати: діти їсти хочуть, чоботи протерлися, з одежі виросли… Ну, ти розумієш.”
Чоловіки сміялись, але раптом до них підсіла дівчина — гарна й жвава. Одразу побачивши Андрія, вона сіла йому на коліна. Він був молодший за всіх, йому навіть ніяково стало, але все ж обійняв її.
“Мене Маринкою звуть, — весело сказала вона. — А тебе?”
“Андрійко, тобто Андрій”, — відповів він, а друзі підморгували й переглянулися.
Маринка встала й сіла на стілець, який турботливо приніс Іван з іншого столика. Андрій був хлопцем із села, у місті працював лише рік. Скромний за натурою, він не знав, як поводитись із такими нахабними дівчатами. Але Маринка йому дуже сподобалась, і того вечора вони пішли разом. А вранці він прокинувся поряд із нею.
“Мені на роботу”, — сказав він, швидко одягаючись. Вона ж лежала далі.
“Андрійку, сподіваюся, це не остання наша зустріч? — потягнулася вона. — Приходь після роботи, я тебе чекатиму.”
Робочий день здався Андрію нескінченним, але вечором він стрілою помчав до Маринки. Та й справді чекала його в гуртожитку. Андрій закохався у цю яскраву жваву дівчину, навіть не пізнавши її як слід, хоч друзі й попереджали, що вона часто буває у чоловічих компаніях. Але Андрій вже запросив її заміж.
Через рік у них народилася донька Оленка. Спочатку Марина була непоганою господинею: готувала, прибирала, доглядала за дитиною. Але як тільки Оленці виповнився рік, все змінилося. Андрій на роботі, а Марина залишала доньку сусідці й йшла гуляти. Повертаючись, він заставав Оленку у сусідки, а та дорікала:
“Андрію, у мене своїх двоє дітей, а тут ще й за твоєю дивись. Скажи своїй Марині, що більше не візьму Оленку.”
Сварилися, скандалили, Андрій погрожував дружині, якщо вона знову повернеться п’яна без дитини. Але Марина почала приводити додому чоловіків. Чоловік приходить із роботи — а в кімнаті компанія. Він виганяв усіх. І одного разу після чергової сварки Марина заявила:
“Забирай Оленку й іди геть, ви мені обидва не потрібні. Повертайся в своє село.”
Андрій так і зробив. Він уже про це думав, але все сподівався, що Марина опам’ятається. У селі його мати, Ганна, сильно хворіла й навіть не вставала. За нею доглядала сусідка Надія. Будинки стояли поруч, навіть у двір виходити не треба — паркан між дворами вже лежав. Надія зійде зі свого ґанку — і вже в сусідньому дворі. Зручно й їжу носити. Вона й годувала Ганну.
Андрій давно не був у селі й не знав, що мати вже лежить. А крім нього в неї нікого не було. СкладТак вони з Оленкою залишилися у селі, а згодом Андрій і Надія, закохавшись усе більше, одружилися, і жили щасливо, доглядаючи не лише за дітьми, але й один за одним.
