– Звідки у вас ця фотографія? – зблід Іван, побачивши знімок зниклого батька…
Коли Іван повернувся додому після роботи, мати поливала квіти на балконі. Нахилившись над підвісними вазонами, вона ніжно поправляла листя. Її обличчя сяяло спокоєм.
– Мамо, ну ти ж як бджілка, – зняв піджак, підійшов і обійняв її за плечі. – Знову цілий день на ногах?
– Та це ж не робота, – відмахнулася вона, посміхаючись, – душа відпочиває. Дивись, як усе цвіте. Такий аромат, ніби не балкон, а ботанічний сад.
Вона тихо засміялася – так, як завжди. Іван вдихнув ніжний запах квітів і раптом згадав: у дитинстві, коли вони з мамою жили в комуналці, їхнім «садом» був горщик з каланхоє на підвіконні, який постійно скидав листя.
Багато чого змінилося.
Мати тепер проводила багато часу на дачі, яку він купив їй на ювілей. Невеликий будиночок, але з великою ділянкою, де можна було садити все, що забажає душа. Навесні вона вирощувала розсаду, влітку копошилася в теплицях, восени – закатувала в банки те, що сама ж і виростила. А взимку чекала, коли знову настане весна.
Але Іван знав: як би вона не посміхалася, в її очах завжди була сумна тінь. Та, що не зникне, поки не збудеться її найзаповітніше бажання – побачити людину, яку вона чекала все життя.
Батько. Він пішов одного ранку на роботу і не повернувся. Тоді Іванові було п’ять. Мама розповідала, що в той день він поцілував її у скроню, підморгнув синові, сказав: «Будь молодець» – і пішов, не знаючи, що назавжди.
Були заяви в міліцію, пошуки. Рідні, сусіди, знайомі – всі шепотіли: «Може, втік», «А раптом інша сім’я?», «Чи щось трапилось». Лише мати казала одне:
– Він би не пішов просто так. Значить, не може повернутися.
Ця думка не покидала Івана навіть зараз, через тридцять років. Він був упевнений: батько не міг їх кинути. Просто не міг.
Після школи Іван вступив до технічного університету, хоча мріяв про журналістику. Але він знав – треба ставати на ноги швидше. Мама працювала санітаркою в лікарні, брала нічні зміни, ніколи не скаржилася. Навіть коли ноги гули від втоми, а очі червоніли від недосипання, вона говорила:
– Все добре, Ваню. Все налагодиться. Ти тільки вчись.
І він вчився. А по ночах шукав у інтернеті бази зниклих безвісти, перевіряв старі дані, писав на форуми. Надія не вмирала – навпаки, зростала, ставала частиною його характеру. Він став сильним. Виріс із розумінням, що в відсутності батька він повинен бути опорою для матері.
Коли влаштувався на першу хорошу роботу, першим ділом розплатився за всі борги матері, потім відкрив депозит, потім купив ту саму дачу і сказав:
– Усе, мамо, тепер ти відпочиваєш.
Тоді вона плакала, не приховуючи сліз. А він просто обійняв її і сказав:
– Ти заслужила це тисячу разів. Я дякую тобі за все.
Тепер Іван сам мріяв про сім’ю. Про дім, де пахне борщем і свіжою випічкою. Де по неділях збираються найближчі і лунає дитячий сміх. А поки що він багато працював. Заощаджував, збирав стартовий капітал, щоб нарешті відкрити власну справу. Руки в нього були золоті – із дитинства любив усе робити сам.
Але в душі горіла та сама мрія – знайти батька. Щоб одного дня ця людина увійшла в їхній дім і сказала:
– Пробачте, я не міг повернутися раніше.
І тоді вони б усе зрозуміли, пробачили, обійнялися втрьох. І стало б нарешті все справжнє – так, як мало бути.
Іноді Іван ловив себе на тому, що досі пам’ятає батьків голос. Як той брав його на руки і говорив: «Ну що, мій богатирю, полетіли?» – і підкидав угору. А потім ловив міцно-міцно…
Тієї ночі, коли Іван лягав спати, йому знову наснився батько. На цей раз той стояв десь на березі річки, у старому пальті, і кликав його. Обличчя було розмитим, наче в тумані, але очі – ті самі, сірі, глибокі, рідні.
Робота в Івана була стабільною, але, як кажуть, на одній зарплаті далеко не заїдеш, особливо якщо будуєш плани на власну справу. Тому по вечорах він часто підробляв – налаштовував комп’ютери, встановлював «розумні системи». За вечір міг об’їздити два, а то й три місця: то принтер у когось не друкує, то інтернет «вилітає», то треба оновити програми – все це він знав досконало. Люди, особливо літні, його любили – чемний, спокійний, не нав’язливий. Пояснював зрозуміло, без зайвого.
Того дня замовлення прийшло через знайому: багата сім’я – котеджне селище за містом, охороняІван закрив очі, відчувши, як вітер з річки обіймає його обличчя – і зрозумів, що він нарешті звільнився від минулого.
