Після отримання премії на заводі Андрій із двома товаришами сиділи у невеличкому кафе. Хоч премія й була скромною, але він був неодружений і до грошей ставився просто.
“Є гроші — чудово, — радів він. — Немає — почекаю до зарплати”.
Так він казав друзям, коли ті скаржилися, що всі гроші віддають дружинам. Якщо встигали сховати “заначку” — то й добре.
“Так, Андрію, самотньому життя легше, — зітхнув Іван. — А в мене троє синів, а зарплата — не така вже й велика. Дам тобі пораду — не одружуйся, а то й дружина почне вимагати: діти їсти хочуть, чоботи прорвалися, з одежі виросли… Ну, сам знаєш”.
Чоловіки сміялися, але раптом до них підсіла дівчина — жвава та симпатична. Побачивши Андрія, одразу сіла йому на коліна. Він був молодшим за всіх із компанії. Йому було ніяково, але він обійняв її.
“Мене Марійкою звуть, — весело сказала вона. — А тебе?”
“Андрійкою… Тобто Андрієм”, — відповів він, а товариші, підморгуючи один одному, сміялися.
Марійка встала й сіла на стілець, який турботливо приніс Іван. Андрій був хлопцем із села, працював у райцентрі вже рік. Скромний за натурою, він не знав, як поводитися з такими нахабними дівчатами. Але Марійка йому сподобалася, і того вечора вони пішли разом. А вранці він прокинувся поруч із нею.
“Мені на роботу”, — сказав він, швидко одягаючись, а вона лежала далі.
“Андрійку, сподіваюся, це не наша остання зустріч? — потягнулася вона. — Приходь до мене після роботи, я чекатиму”.
Робочий день здався Андрію нескінченним, але ввечері він стрілою помчав до Марійки. Вона й справді чекала його в гуртожитку. Андрій закохався в цю яскраву дівчину, навіть не дізнавшись її як слід, хоч друзі й попереджали, що вона часто буває в чоловічих компаніях. Але він настільки захопився, що незабаром запросив її заміж.
Через рік у них народилася донька Оленка. Спочатку Марійка була непоганою господаркою — готувала, прибирала, годувала доньку. Але як тільки Оленці виповнився рік — почалося. Андрій на роботі, а вона залишала дитину сусідці й йшла кудись. Повертався додому — донька знову у сусідки, а та йому дорікає:
“Андрію, у мене своїх дві доньки, справи й так вистачає, а тут ще й за твоєю дивись. Скажи своїй Марійці, що більше не буду”.
Сварки, скандали, погрози — багато чого було. Але Марійка почала приводити до хати чоловіків. Прийде Андрій з роботи — а в кімнаті компанія. Виганяв усіх щоразу. А одного разу, після чергової розмови на підвищених тонах, вона йому й заявила:
“Забирай Оленку й іди куди бачиш. Ви мені обидва не потрібні. Повертайся у своє село”.
Так Андрій і зробив. Він і раніше думав про це, але все сподівався, що Марійка опам’ятається. У селі його мати, Ганна, сильно хворіла і вже не вставала. За нею доглядала сусідка Надя — їхні двори були поруч, навіть ходити далеко не треба, бо паркан вже ледь тримався. Надя зі свого ґанку могла перейти прямо до сусідів. Зручно було й їжу передавати — вона годувала Ганну.
Андрій давно не бував у селі й не знав, що мати вже лежить. А крім нього у неї нікого не було. Складні часи настали — хвора мати й донька дворічна. Влаштувався Андрій на роботу в селі, а за Оленкою доглядала Надя. У неї був син Юрко — трохи старший. Діти грали разом.
“Дякую тобі, Надю, — казав Андрій. — Я б без тебе не впорався”.
Надя була заміжня, але чоловік, Петро, був бешкетником — пив, бігав за жінками, бився. Андрій не раз його “навчав розуму”, але востаннє так прикласифікував, що той ледве відлігся, потім зібрав речі й пішов із дому — назавжди. Пішов у сусіднє село до матері, як казали люди. Надя не засмутилась, навпаки — дякувала Андрію. Боялася свого чоловіка.
“Андрію, як же стало тихо! Добре, що ти його проучив — більше не повернеться. Зі мною він нічого не боявся робити, а мужів боїться”.
Розлучилася Надя з чоловіком. А через місяць померла мати Андрія.
Похоронили Ганну. Тепер Андрій йшов на роботу, а Оленка бігла до Наді. У знак подяки він допомагав сусідці у всьому. Його хатина була старою й маленькою — ще дід із бабою в ній жили. А в Наді був новий хата. Її батько, Тарас, був відомим у окрузі теслею. Ось і собі поставив добру хТимка та Оленка прожили довге та щасливе життя, а їхню історію кохання односельці згадували з усмішкою, кажучи: “Краще за побачення під черемухою ще ніхто не придумав”.
