“На заході літ
— Бабусю, завтра не зможемо приїхати на твій юбілей, вибач нас, — вечором дзвонив Андрій, чоловік онучки Соломії.
— Андрійку, що трапилося? — тривожно запитала Надія Іванівна.
— Бабусю, Соломію щойно відправили до пологового. Не дочекалася твого юбілею, вирішила подарувати сюрприз раніше, але ще не народила. Дзвоню з лікарні, — у його голосі почувалося і хвилювання, і радість.
— Господи, який ж це подарунок! А я вже злякалася… Добре, дякую, що подзвонив. Буду молитися, щоб усе було добре з Соломією й моїм онуком. Обов’язково повідом, як народиться, навіть якщо пізно, я все одно не засну.
— Гаразд, бабусю, подзвоню.
За дві години Андрій знову зателефонував:
— Бабусю, ось тобі ювілейний подарунок — онук Юрко! Соломія почуває себе добре. Святкуй без нас свій день!
— Дякую, Андрійку, і за Юрка, і за вітання. Передай Соломії, що я її міцно цілую — вона молодець.
Надії Іванівні виповнилося шістдесят п’ять. Гостей буде небагато: приїде друга донька з чоловіком та сином, її онуком. Ще подруги — Ганна й Марія, з якими вона колись працювала на заводі. Разом з молодості й досі дружать.
Сім років тому Надія поховала чоловіка Василя. Прожили щасливе життя, та доля розпорядилася інакше. Виховали доньку Олену, вивели в люди. Тепер вона живе з родиною в Києві.
Надія з Василем мешкали у великому селищі біля заводу, де самі й працювали. Познайомилися там же. Молодий інженер Василь побачив у їдальні смішливу, гарну дівчину. Після обіду підійшов:
— Дівчино, давайте познайомимось. Мене звати Василь, або Васю, як зручніше.
— Надя, — скромно відповіла вона, відводячи очі.
— Чудове ім’я — Надія. Може, вечором зустрінемося тут?
— Добре, — погодилася вона.
Того вечора вони довго гуляли, сміялися. Він розповів, що приїхав із села, але вирішив залишитися тут після інституту. Вона ж — місцева, усе життя в цих краях.
З того дня почали зустрічатися. Незабаром Василь прийшов до її батьків — з квітами та бутелькою горілки.
— Доброго здоров’я! — вітався він. — Я Василь, працюю з Надею. Ось вам квіти, а це для вас, — звернувся до батька.
Батькам він одразу сподобався. Розмовляли просто, наче зналися сто років. Тієї ж осені вони побралися. Родичі Василя привезли з села м’ясо, сир, мед — гостювали на славу.
Жили разом із батьками Надії у великому домі. Життя було веселим і спільним, поки не пішли один за одним старенькі. А потім і Василь…
Надія переживала тяжко. Але час лікував. Ось і шістдесят п’ять. Святкувала в колі близьких, але без Соломії — та в лікарні.
Гості розійшлися рано. Проводивши подруг, Надія побачила біля хати стареньку «Таврію». Чоловік у окулярах, схвильовано роздивлявся під капотом.
— Допоможете тримати ліхтарик? — звернувся він. — Сам не впораюся.
Вона підтримала, але машина не заводилася.
— Дякую, — зітхнув він. — Мабуть, ночуватиму в авто.
Надія глянула на нього й раптом запросила в хату.
— Не соромтеся, я сама.
Він зайшов, побачив недоприбраний стіл і здивувався.
— Ювілей святкували, — пояснила вона.
Тоді він вибіг до машини й повернувся з банкою меду.
— Вітаю! ВеРоки минали, а вони разом сиділи на веранді, тримаючись за руки, і Надія згадувала, як доля подарувала їй ще одне щастя на заході днів.
