Не випробовуй долю
З висоти свого життєвого досвіду Надія зрозуміла і навіть переконана, що в житті ніщо не трапляється просто так. Кожна зустріч, кожне знайомство призначені згори.
— І що б там не казали про збіги чи нагоду — це не так, — переконано каже вона. — Дехто вважає, що долю можна змінити чи обдурити, але ще нікому це не вдалося. У кожного є свої скелети в шафі. Запхано далеко й глибоко, і краще нікому про них не знати, — розмірковує іноді сама з собою Надія. — У мене теж такі є, без цього нікуди. Але не хотілося б, щоб хтось про них дізнався.
Дивлячись у вікно на квітучу дику яблуню, вона згадала такий самий квітучий травень. Бузок пахнув, коли Надя з Олесею поверталися зі школи, навчалися в десятому класі. Тоді це був випускний, дівчата готувалися до іспитів. З дитинства вони — дві нерозлучні подруги, жили поруч, вчилися в одному класі. Скільки таємниць і секретів зберігали між собою. Олеся була тихішою та ніжнішою, її щоки завжди палали, ніби маки, була сором’язливою, можливо, саме тому вони були, наче наливні яблучка. Надя — жвава й енергійна, завжди заступалася за подругу в будь-яких ситуаціях.
— Олесь, ну невже ти не можеш відповісти чи дати «здачу», як слід? Тоді ніхто чіплятись не буде. Не соромся, пару разів підручником по потилиці тому Стьопці — не буде більше твою косу до стільця прив’язувати, — навчала Олесю подруга.
У Олесі була довга коса, а цей Стьопко сидів за партою прямо позаду неї й так тихенько прив’язував її до спинки стільця, що вона навіть не відчувала. Коли Олеся вставала, мимоволі плюхалася назад, а клас реготав. Звісно, ніхто не здогадувався, що цей Стьопко потай закохався в неї — ось так і виражав свої почуття. Привертав увагу. Олесі він не подобався — занадто хуліганистий і дріб’язковий.
— Надю, не можу я йому підручником заїхати, шкода Стьопка, хоч він і заслуговує, — відповідала Олеся.
— Ну і даремно. Наступного разу я сама з ним розберуся, — пообіцяла Надя.
— Та годі, не звертай уваги, — скромно відповідала подруга.
Після школи подруги вступили до технікуму, вирішили стати товарознавцями. Вчилися разом, дружба їх лише міцнішала, хоча Олеся вже трохи пожвавішала. Надя зустрічалася з Грицьком із іншої групи, бігала на побачення, а Олеся вечорами сиділа вдома.
— Ой, Олесь, давай познайомлю тебе з другом Грицька. Хлопець нормальний. Правда, жартівник, анекдоти з нього так і сиплються, — сміялася Надя. — Будемо разом гуляти. Сергій навіть питав, чи нема в мене подруги.
— Ні, Надю, не хочу я таких знайомств. Ти ж знаєш, що мені хочеться закохатися по-справжньому, раз і назавжди.
— Ну і просидиш вдома, чекаючи на принца. Ідем завтра з нами в кіно, — запропонувала подруга.
Олесі не хотілося заважати, адже третій — зайвий, так вона вважала. І знайомитися не хотіла — чекала, що доля десь її вже знайшла, просто ще не зустрілися. Може, ще не час.
Одного разу Олеся помітила, що подруга не в гуморі:
— У тебе щось трапилося, Надю? Якась ти сумна.
— З Грицьком порвали навпіл. У кіно прийшли удвох, а він побачив якихось дівчат, підбіг до них, сміється. А я стою осторонь, ніби «бідна родичка». Через десять хвилин згадав про мене. А потім увесь фільм крутив головою, озираючись на них. Після фільму я йому все вилила.
— А він що? — цікавилася подруга.
— Що-що, послав мене куди подалі. Додав, що я йому набридла. Ну й я не залишилася в боргу, послала його в космос… На цьому наша любов закінчилася. Нехай тільки спробує підійти, — зі злістю відповіла Надя.
Грицько більше не підходив. Дівчина трохи переживала, але швидко забула.
Минув час, ближче до закінчення навчання подруги вирішили прогулятися парком. Була рання весна, тепло. Дівчата йшли, весело базікаючи, у Олесі в руці була книжка. Раптом повз них пройшов хлопець і ненароком зачепив її за руку — книжка впала. Він одразу нахилився, підняв її й вибачливим тоном промовив:
— Вибачте, будь ласка, я ненароком… — але побачивши веселі очі дівчат, усміхнувся. — Ось, візьміть. Чесно, не хотів.
— Ну добре, пробачаємо, — швидко відповіла Надя, а Олеся мовчала.
Хлопець був високим і привабливим, з ясними блакитними очима, трохи кучеряве волосся спадало на лоб. Олеся й він зустрілися поглядами — і в той же момент відчули тяжіння одне до одного.
— Буває ж таке, — промайнуло в Олесі в голові, а хлопець не відводив очей.
Але отямившись, промовив:
— Гнат. Але краще Гнатка.
— Надя, — швидко простягнула руку вона. — А це Олеся.
— Дуже приємно, — відповів Гнат. — А ви кудись поспішає
