Щастя, коли за спиною родина
Федір повернувся з армії ще здоровішим, ніж пішов. Молодший у великій родині, де було четверо синів, він наче вбирав усе найкраще від усіх братів. Високий, майже два метри, широкоплечий, зі світлим волоссям та добрими блакитними очима — завжди готовий прийти на допомогу, і силою його Бог не обділив.
Минуло лише три дні, як він повернувся до рідного села Зеленоділля, встиг побачитися з родичами та друзями, коли, йдучи з магазину, побачив Оксану. Він завмер, немов його приголомшила краса цієї дівчини, хоч і невисокої на зріст.
— Оце так красуня! — зідхнув він. — Невже я пропустив, коли нові дівчата виросли?
— Добрий день, — усміхнулася вона. — Ви мене, мабуть, не пам’ятаєте — я не з цих місць.
— Я Федір, — відповів він. — А вас як звуть?
— Оксана Сергіївна, — сказала вона. — Вчу дітей у початкових класах. Приїхала рік тому.
— А я тільки з армії.
Вони довго розмовляли, наче знали одне одного все життя. Вже й сусіди почали поглядувати на них — у селі такі речі швидко стають відомими. Але Федіру й Оксані справді було добре разом, і розлучатися не хотілося.
Тієї ночі Федір не міг заснути, постійно думаючи про Оксану.
— Мамо, а де живе вчителька Оксана Сергіївна? — запитав він зранку.
Мати здивовано подивилася на нього.
— У будиночку старої Марійки, що померла минулого року. А що? Вподобав дівчину?
— Вподобав, — зізнався Федір і вийшов із хати.
З того дня вони почали зустрічатися, а незабаром Федір запропонував Оксані стати його дружиною. Вона погодилася, і в селі гучно відгукнулося весілля. Багато дівчат були незадоволені.
— Чому одружився з приїжджою? У нас і своїх гарних повно!
Але з часом усі звикли і прийняли Оксану, тим більше що вона добре вчила дітей, і село її поважало.
Федір перейшов жити до дружини, бо в батьківській хаті місця не вистачало — там уже жив один із братів із сім’єю. Він був майстерний на всі руки, і вже незабаром задумав розширити будинок.
— Оксанко, зроблю прибудову, — казав він. — Місця мало, а ще дітей хочемо.
І за кілька років Федір збудував хату, якій позаздрило все село. Жили вони щасливо, але одне завжди засмучувало їх — не було своїх дітей. Оксана дуже любила дітей, віддавала всю себе учням, але мріяла про власних.
— Чому я не можу завагітніти? — часто думала вона. — Раптом через це Федько мене покине? Він так хоче діточок…
А Федір теж переживав:
— Може, це через мене? А якщо Оксана мене покине?
Обидва мовчали, боялися йти до лікарів, а час минав. Одного разу Оксана побачила передачу про дітей із дитбудинків, і в неї з’явилася думка.
— Федю, може, візьмемо дитину з дитдому? — сказала вона під вечерю.
Чоловік навіть поперхнувся, а потім відповів:
— Оксанко, ти в мене думки читаєш. Я давно про це думав, але боявся твоєї реакції.
— Господи, як же я рада! — кинулася вона до нього.
Вони поїхали до Черкас, де був дитбудинок. Директорка, Надія Петрівна, уважно їх вислухала, розпитала про їхнє життя, а потім запропонувала:
— Ходіть, покажу вам діток.
Серед дітей їм одразу сподобався семирічний хлопчик, схожий на Федіра — такий самий кремезний і блакитноокий. Але Надія Петрівна пояснила:
— У Івасика є молодший братик, Миколка. Їх не можна розлучати.
Оксана з Федіром переглянулися. Вони відчули, що ці діти вже наче їхні.
— Ми беремо обох, — одностайно сказали вони.
— Ви розумієте, що діти — це не квіти, їх треба вирощувати з любов’ю? — спитала Надія Петрівна.
— Розуміємо, — усміхнулася Оксана.
Незабаром Івасик і Миколка приїхали додому. Старший хлопчик одразу сказав братові:
— Це наша мама і тато.
А маленький Миколка запівав: «Мама! Тато!» — і сміявся.
Федір і Оксана дивилися на них із щастям. Відтоді їхня родина стала ще міцнішою.
Минули роки. Хлопці виросли, Івасик пішов до армії, а згодом підписав контракт. Часто дзвонив додому, питаючи про «малих» — брата й сестричку.
А сестричка з’явилася несподівано. Одного разу Надія Петрівна запропонувала їм удочерити дівчинку.
— Є дво
