Осінній вітер гнав пожовкле листя з місця на місце, воно кружляло в повітрі й плавно опускалося на землю. Тарас йшов додому від батьків пішки — машину залишив у них у дворі, бо випив з батьком, який щойно повернувся з санаторію й радісно розповідав дружині та синові, як його добре лікували та як там сподобалося.
“Отже, жінко, наступного разу поїдемо разом, самому було трохи нудно.”
“Тату, там же багато вільних жінок, от і розважався б,” — жартував Тарас, підморгуючи й спостерігаючи за реакцією матері.
“Жінок багато, але всі хворі й старші за мене. Та й чи ж я нашу маму на когось проміняю?” — усміхнувся батько, ніжно поглянувши на дружину.
Тарас засидівся у батьків — прийшов сам, бо Олена, як завжди, не захотіла. Батьки жили недалеко від його орендованої квартири. Вони з першого дня не прийняли Олену, хоч і не показували виду, але мати сказала синові:
“Тарасе, це не твоє… Олена не для сімейного життя, повір, у мене око на ці речі навчене.”
“Мамо, звідки ти це взяла? Ти ж зустрічалася з нею лише раз.”
“Гаразд, сину, живи, тільки потім мене згадаєш. Мене лише втішає, що до ЗАГСу поки не збираєтеся. Не хвилюйся, Олена не відчуде нашого ставлення…”
Ще вранці Тарас попередив Олену, що після роботи заїде до батьків — тато ж повернувся з санаторію.
“Давай подзвонимо, Лено. У тебе сьогодні вихідний — зустрінемося біля батьків, зайдемо до них разом.”
“Не можу, Тарасе, я обіцяла подрузі навідати її. Ти ж знаєш, Настю — вона захворіла, на лікарняному. А ще я вже давно записалася на манікюр,” — відповіла Олена.
Тарас і так знав, що вона не піде, але спитав на всяк випадок.
“Добре, тоді я трохи затримаюся. Батько напевне не відпустить просто так — наливе стопаря, адже він із санаторію,” — засміявся Тарас, поцілував її й вийшов.
“Можеш не поспішати, я теж посиджу з Настею,” — відповіла Олена.
“Тоді подзвони — я зустріну тебе, не бігай сама в темряві,” — сказав він.
Вечір уже накрив місто, рідкісні ліхтарі не справлялися з темрявою. Ще не пізно, але восени ночі настають швидко. Тарас не став дзвонити Олені — напевно, вже вдома. Він ішов у гарному настрої: випили з батьком, поговорили з матір’ю, посміялися.
Відчинивши двері в квартиру, він почув Олениний сміх із спальні. Заглянувши туди, побачив, як його найкращий друг одягається, а дружина говорила:
“Поспіши, Андрію, а то Тарас скоро повернеться, а нам це ні до чого…” — але, побачивши його в дверях, замовкла.
Ноги самі винесли його з квартири. Він не міг оговтатися:
“Олена з моїм кращим другом… Навіть у страшному сні не міг такого уявити.”
Йому було боляче. Він ішов, не знаючи куди. Ні мети, ні хвилі жити. Зупинився, озирнувся — опинився на мосту. Машини пролітали повз, світло фар засліплювало. Він відвернувся, глянув униз. Там була темрява. Вода. Довго дивився.
Раптом хтось торкнувся його за рукав. Повернувшись, побачив літнього чоловіка в окулярах із сивою борідкою. Він здригнувся від старого, що з’явився нізвідки.
“Молодий чоловіче, вам не здається, що тут занадто високо? Я зазвичай не втручаюся в чужі долі, але… сподіваюся, правильно зрозумів, що ви не маєте темних думок щодо свого життя?” — старий кивнув у бік річки.
Тарас нарешті отямився й навіть злякався, що цей дід міг подумати таке.
“Та ні, звісно, я не збираюся…” — він теж кивнув на воду.
“От і добре,” — промовив дід. — “Вам куди?”
“Ще не знаю. Просто гуляю,” — відповів Тарас.
“Тоді проведіть мене на той бік. Я живу за парком, якщо вам не важко,” — попросив старий, і Тарас погодився.
“До речі, як вас звати? Я — Іван Семенович.”
“Тарас.”
Міст був не довгим, річка — не широкою. Іван Семенович розповідав, що ще три роки тому викладав економіку в університеті, а тепер на пенсії.
“Спочатку було нудно, особливо коли не знав, куди себе подіти. Але тепер у нас повно клопоту — внучка народила хлопчика. Ми з Тетяною жили вдвох, а тепер утрьох: ще й Артемко.”
Його спокійний голос заспокоював Тараса.
“Тарасе, у тебе щось трапилося,” — сказав Іван Семенович не питаючи, а констатуючи. — “Тобі куди? Може, дарма тебе просив?”
“Не знаю. До батьків не хочу, щойно звідти, а додому не піду. Там… там у мене…” — він не хотів згадувати.
“Не треба, я зрозумів. А я пропоную тобі зайти до нас. У нас велика квартира — можеш навіть залишитися. Я щовечора так гуляю: через міст і назад.”
“Незручно якось, адже у вас мала дитина. Вже пізно,” — нерішуче сказав Тарас.
“Ще не так пізно, Артемко лягає о дев’ятій, а зараз…” — він глянув на годинник, — “ще є час. Тож і
