Оксана збиралася в санаторій. Вона на пенсії, старший син Богдан купив їй путівку й промовив:
— Мамо, ти маєш поїхати й відпочити. Не подобається мені твій вигляд, раніше була свіжішою та спокійнішою. Не турбуйся за батька, як-небудь подолає. Він тебе не цінує, я бачу. Тепер я розумію, що він любить лише себе. Особливо після того, як ми з Олешком виїхали з дому. До речі, він так само думає.
— Ой, Богданку, як же ти правий. А я гадала, що ви — мої сини й нічого не помічаєте. Дякую, рідний. Звісно, поїду й відпочину. Коли ще такий випадок трапиться, — усміхалася вона, дякуючи синові.
— Якщо захочеш, поїдеш знову, Олешко обіцяв, що наступного разу він тобі путівку купить, — сміявся у відповідь Богдан.
— Які ж ви в мене гарні! Найкращі сини на світі! — обняла вона сина й поцілувала в щоку.
— Мамо, а ти теж найкраща. Знай, ми з Олешком завжди на твоєму боці. Якщо щось — завжди допоможемо. На кого тобі ще сподіватися? Тільки на нас, — казав задоволений син. — Гаразд, їду додому. На батька чекати не буду, часу нема, ще Марійку з садочка забрати треба. Передай йому привіт.
Оксана з Григорієм жили у селі у своїй хаті. Одружилися давно й за коханням. Жили добре, виховали двох синів, випустили в життя. Тепер жили самі, але якось непомітно все змінилося, точніше — чоловік став іншим.
Оксана вже два роки як на пенсії, а Григорій працював. Часу в неї тепер було більше. Раніше — робота, господарство: завжди тримали поросятко й курей. Але Григорій давно вже не допомагав. Прийде з роботи, повечеряє — і на ліжко. Будинком інколи займався: де приб’є, де підправить.
Оксана поїхала до міста в торговий центр і купила дві сукні та блузку. Таки їхати в санаторій — а в неї гардероб давно не оновлювався. Залишилися речі, в яких ходила на роботу. Думала — доносить на пенсії. Та ось такий випадок. Вона стояла перед дзеркалом, приміряла нове, а чоловік позіхав і раптом промовив байдуже:
— Вертися, не вертися — кращою не станеш. Хто там на тебе подивиться? Кому ти потрібна?
— А ти не суди з себе. Купила нове не для того, щоб на мене дивилися. Просто непристойно в старому серед людей бути, — відповіла дружина.
— Ну-ну, до людей їде, — насмішкувато відповів він. — Селом була — селом і залишишся.
— А ти в нас городянин. Навіщо тоді на мені одружувався?
— Ну ось, зараз «навіщо одружувався». Молодий був, недосвідчений, — кинув він так, аби вколоти.
Та Оксана давно звикла до його їдких слів. Григорій з віком став злим, усім невдоволеним — не лише дружиною, а й усім білим світом. Правда, красивих жінок любив і досі, мимо не пропускав. Дружина підозрювала, що він їй невірний, але сама ніколи не бачила. Та й не стежила.
— Чоловік, якщо захоче зрадити, жодна сила його не втримає. Усе одно спосіб знайде, — так думала Оксана.
Було трохи прикро від його слів. Вона склала речі у шафу й пішла на кухню. Справи чекали, а за справами вона могла й подумати, і згадати, і помріяти.
Оксана була дуже гарненькою жінкою. У молодості — красунею, і тепер ще проступала колишня привабливість, тільки в іншому, витонченому вигляді. Вона не доглядала за собою: ні салонів краси, ні масажів, ні масок. Вважала себе вже літньою жінкою. Але збоку вона виглядала приємною й свіжою.
Григорій став іншим. Віддалився від дружини. У молодості теж був гарним, а тепер здавався змореним і постарілим. Оксана готувала вечерю й думала:
— Ми з чоловіком давно чужі. Він навіть гроші мені перестав віддавати. А я ж готую, пралю, прибираю, іноді й речі йому купую. Чому він цього не бачить? Мені здається, він мене навіть не помічає. Я для нього — ніби меблі: дивиться на шафу — так само й на мене. А я ж — жінка, мені теж хочеться уваги. Ми навіть у різних кімнатах спимо…
Вона вийшла у двір — треба було погодувати поросятко.
Григорій справді був таким. Коли втратив інтерес до дружини, навіть не помітив. Зато дивився на інших жінок, фліртував, а потім і зраджував. Совість його не гризла. А дружина знала й думала:
— На інших звертає увагу, встигає й пожартувати, й посміятися, й обійняти. Навіть при мені. А мене не цінує й не поважає.
— Оксанко, твій Грицько знову мотався до міста — у нього там зазноба, — серйозно казала сусідка Галя.
— А ти звідки знаєш? Свічку тримала? — запитала Оксана.
— Я не тримала. Але працюю з ним і бачу. До нас на перевірку в бухгалтерію приїжджала Іринка — така вся молода й гарненька. Ну, твій Григорій коло неї як павич виступав, а потім у кафе повів. Далі можна лише здогадуватися. Жінки на роботі кажуть, що тепер він часто відпрашовується у начальника — мовлявА потім одного вечора, коли Григорій мовчки сидів у дворі, дивлячись на зорі, він раптом зрозумів, що найбільший скарб у його житті — це жінка, яка все ще чекає на нього в хаті.
