**Щоденниковий запис**
Рішення дозріло несподівано.
Ми з мамою жили вдвох. Скільки себе пам’ятаю, батька ніколи не бачила. У дитинстві навіть не цікавилась, хто він і де. Зараз гадаю, що, можливо, був якимось «льотчиком-героєм». Родичів у нас не було — мати з шести років виховувалась у дитячому будинку.
Вона так і не встигла розповісти мені про свого чоловіка. Напевно, він навіть не був її офіційним чоловіком. А тепер і спитати вже ні в кого.
**Життя у дитбудинку**
У тринадцять років мене вразило справжнє горе — померла мама. Серце в неї було слабке. Я часто бачила, як вона хапалась за груди й кривилась.
— А я навіть не розуміла, що це серйозно, — зізнавалась собі. — Думала, що пройде, і мама знову буде веселою.
Але я залишилась сама. Зламались мамині крила, що захищали мене від жорстокого світу. Довелося дорослішати рано. Так я потрапила до дитбудинку.
Там я встигла натерпітися. Особливо страшно було вночі — спальні ніхто не охороняв. Діти були жорстокі: дражнилися, бились. Я намагалась триматись осторонь, але все одно мені діставалось від старших дівчат і хлопців.
Я завжди турбувалась через свою зовнішність. У тринадцять виглядала на десять, була худою, з курносим носом і веснянками. Зате добре вчилась у школі.
**Нова сім’я**
У дитбудинку я пробула недовго, може, рік, але час здавався вічністю. У мами була подруга з дитбудинку — Оксана. Ось ця добра душа не дала мені залишитись сиротою.
— Скажіть, як можна оформити опіку над дівчинкою? — запитала вона директора, коли приїхала з чоловіком Богданом.
Директор уважно їх оглянула, і, здавалось, її все влаштувало.
— Ви знайомі з дівчинкою чи її матір’ю?
— З нею — ні, а з матір’ю ми виховувались разом, — відповіла Оксана. Богдан кивнув. — Нещодавно дізналась, що вона померла, тому й знайшла її доньку.
Незабаром документи були готові, і мене забрали до них. У них вже були свої діти: Максим, майже шістнадцятирічний, і дванадцятирічна Даринка. Я з перших днів намагалась з ними подружитись, але бачила, що не виходить. Вони не сприймали мене за свою, тим більше — ревнували Оксану до мене.
Коли я щось запитувала в Максима, він мовчки повертався й ішов у свою кімнату. Даринка теж не розмовляла зі мною, а коли мати не бачила — показувала мені язика.
— Може, я сама винна, що не можу з ними знайти спільну мову? — тихо мучилась я, дивлячись у дзеркало. — Невдаха, дрібні очі, веснянки… Хто захоче таку?
Хоча й не така я була страшна. Підлітковий вік — завжди якісь недоліки. Але я заздрила Даринці — вона була гарненькою, з кучерявим волоссям, про яке я мріяла.
**Тихий біль**
Оксана намагалась мене любити, ставилась ласкаво. Але часу в неї було мало. Вона з Богданом мали невелике агентство нерухомості, крутились, як білки у колесі.
— Як добре, що наші діти прийняли Олену, — іногда казала вона чоловікові.
— Так, буває й гірше, — відповідав Богдан.
Вони так думали, бо не вникали у наші відносини. Зовні все було спокійно. Я ніколи не скаржилась, їхні діти теж мовчали. Але всередині кожного кипіли емоції.
Саме у тринадцять я зрозуміла, що життя — не цукерка.
— У мене більше немає маминої теплоти. Вона не скаже мені вдягти шапку взимку, не прочитає казку на ніч. Я тепер знаю, як важко жити без рідної мами, навіть у добрій заможній родині, — часто думала я сама з собою.
Я уникала конфліктів з Максимом і Даринкою. Поважала Оксану й Богдана, була вдячна вже за те, що вони забрали мене з дитбудинку.
— Оксана — добра жінка, але вона так і не стала для мене справжньою мамою, — думала я перед сном. — Але я дуже стараюсь їм подобатись.
Я намагалась бути привітною, шукала ласки. Але не розуміла, що робити це треба так, щоб Максим і Даринка не бачили. Як тільки Оксана мене обіймала, вони надувались і йшли геть. З часом я навчилась приховувати свої почуття.
**Вибори**
Коли підходив час закінчувати школу, я добре вчилась, тому сказала Оксані:
— Я буду вступати до педагогічного університету.
— Рада за тебе, Олено, — відповіла вона щиро. — Навчання — це правильно. Ми допоможемо.
Я вступила, завжди була серед найкращих. Після першого курсу дізналась, що потрібні вожаті у дитячий табір. Навіть не вагаючись, погодилась — не хотілось їхати додому, де Даринка дивилась на мене зневажливо.
У таборі були діти з дитбудинків. Я ставилась до них по-особливому — знала, як вони потребують уваги.
— Варто лиш погладити їх по голові, сказати тепле слово — і вони тут же прив’язуються, — ділилась я з подругою. — Дитина за тобою, як тінь, ходить.
Саме тоді в мене й дозріло рішення.
— Коли вийду заміж, обов’язково візьму дитину з дитбудинку. Хоч одному дам тепло.
Так минули роки. Я майже щоліта працювала в таборах — мені под
