Щоденник
Кожного ранку мене будить ніжний плач Софійки. Вона така крихітна, така досконала. Її пальчики обхоплюють мій, коли я беру її на руки, і здається, ніби світ набуває сенсу знову.
Доброго ранку, серденько, шепочу, піднімаючи її з ліжечка. Добре спала?
З кухні чую важкі кроки Дмитра. Він завжди був людиною небагатослівною, але з народженням Софійки став ще далі.
Знову розмовляєш сама з собою? питає він, стоячи у дверях, з поглядом, якого я не розумію.
Я не сама, я розмовляю з Софійкою.
Він зітхає, проводить рукою по волоссю.
Оленко, нам треба поговорити.
Пізніше, відповідаю, колишучи її. Зараз треба годувати.
Бачу, як він йде, і в серці стискає болісне почуття провини. Знаю, що Дмитру важко, але Софійка потребує мене. Вона така тендітна, така беззахисна.
Удень, поки він на роботі, у нас з донечкою свій розклад. Я співаю їй колискові, купаю з обережністю, читаю казки. Вона дивиться на мене тими ясними оченятами, ніби розуміє кожне слово.
Тато тебе любитиме, кажу, перевязуючи її. Просто йому потрібен час.
Коли Дмитро повертається ввечері, я завжди знаходжу причину забрати Софійку в іншу кімнату. Він не дивиться на неї, не питає про неї. Іноді чую, як плаче у ванній, і не розумію чому.
Однієї ночі, поклавши донечку спати, бачу Дмитра на дивані з фотографією в руках.
Що це? питаю.
Він піднімає на мене очі вони червоні.
Ти памятаєш?
Це УЗД. Наше перше УЗД, вісім місяців тому. Памятаю той день: радість, плани, імена, які ми обирали разом.
Звісно, відповідаю, сідаючи поруч. Коли ми дізналися про Софійку.
Дмитро заплющує очі, сльози котяться по щоках.
Оленко… Софійки немає.
Ти що? Вона ж спить у своїй кімнаті.
Ні, кохана. Немає дитячої кімнати. Немає ліжечка. Немає Софійки.
Я схоплююся.
Ти божевільний! Вона ж тут! Я щойно поклала її!
Вибиваюся з кімнати, але Дмитро йде за мною. Вмикає світло.
Кімната порожня. Немає ліжечка, немає мобіля, немає крихітних речей, які, здавалося, я прала вранці. Лише старі коробки та меблі.
Софійко… ледве чую свій голос.
Ми втратили її шість місяців тому, Оленко, каже Дмитро. На 32-му тижні. Ти не памятаєш? Пуповина… Лікарі сказали, що нічого не вдієш.
Спогади повертаються, як уламки: лікарня, мовчазні монітори, порожні руки.
Але ж я тримаю її щодня… годувала… вона посміхалася мені…
Дмитро обіймає мене, коли я падаю.
Ти тримала ковдру, кохана. Розмовляла з ковдрою. Я бачив, як ти колихаєш її, міняєш “підгузки”. Чекав, коли ти згадаєш, коли повернешся до мене.
Дивлюся на порожні руки і вперше за місяці відчуваю їх справжню пустоту. Вагу, яку відчувала, шепіт, який чула все розвіялось, як дим.
Софійко… моя Софійко…
Я знаю, що боляче, шепоче Дмитро. Мені теж боляче кожного дня. Але ми маємо йти далі, разом, без неї, але разом.
Тієї ночі я плачу вперше з моменту похорону, які не памятала. Плачу за дитиною, яка так і не прийшла додому, за чоловіком, який бачив, як я губилася у фантазіях, і терпляче чекав. За місяцями, вкраденими у справжнього горя.
Але також плачу з полегшення, бо нарешті можу почати зцілюватися.
І Дмитро тут чекає на мене, як завжди.
