Щойно дізналася, що у мене рак.
Прокинулася того ранку, як зазвичай, перевіряючи список справ перед весіллям. Залишалося лише два тижні, а я ще мала узгодити меню з кейтерингом. Під час сніданку задзвонив телефон.
“Пані Коваленко? Говорить лікар Бойко. Будь ласка, завітайте сьогодні до лікарні треба обговорити результати аналізів.”
Його голос звучав інакше. Напружено. Серце почало калатати.
“Чи не можете сказати зараз по телефону?”
“Краще особисто.”
У кабінет я зайшла з тремтячими руками. Андрій хотів супроводжувати, але я заперечила. Як же я помилялася.
“Сідайте, будь ласка.” Лікар уникав мого погляду. “Результати підтверджують рак молочної залози. Виявили пухлину три сантиметри.”
Слова вдарили, як кулаком у груди. Рак. У мене. В 28 років. За два тижні до весілля.
“Що… що це означає? Я помру?”
“З правильною терапією шанси на одужання високі. Але треба діяти швидко.”
Вийшла з лікарні на автопілоті. Треба сказати Андрію. Скасувати весілля. Подзвонити батькам. Мій ідеальний світ розвалився.
Тієї ночі, сидячи вдвох з Андрієм у нашій квартирі, слова застрявали в горлі.
“Що сказав лікар? Ти дуже бліда.”
“Андрію, мені потрібно тобі щось сказати.” Глибокий вдих. “У мене рак.”
Його обличчя змінилося. Він підвівся з крісла й обійняв мене.
“Разом подолаємо,” прошепотів він у моє волосся. “Разом.”
“Але весілля… треба скасувати. Лікування, хімія…”
Андрій відсторонився, взяв мене за руки.
“Ти що? Саме зараз я хочу одружитися з тобою як ніколи.”
“Андрію, ти не розумієш. Я буду хворою, без волосся, слабкою…”
“У здоровї й в хворобі, памятаєш? Такі будуть наші обітниці.”
Тієї ночі я плакала в його обіймах, але вперше з моменту діагнозу не відчувала себе повністю втраченою.
Через два тижні я йшла до вівтаря в іскусіному русому парику, який підібрала сестра. Сукня трохи звисала я схудла через стрес, але Андрій дивився на мене так, наче я найкрасивіша жінка у світі.
“Чи береш ти Андрія за чоловіка у здоровї й в хворобі?” запитав отець Михайло.
“Беру.” Мій голос прозвучав впевненіше, ніж я очікувала.
“Чи береш ти Олену за дружину у здоровї й в хворобі?”
Андрій стиснув мої руки. “Беру, особливо в хворобі.”
У церкві пролунали зворушливі смішки й сльози.
Тієї ночі, вдома наша “медова” почалася тут, бо лікування мало розпочатися скоро, Андрій допоміг мені зняти парик.
“Знаєш, що найцікавіше?” сказала я, дивлячись у дзеркало на себе безволосу.
“Що?”
“Я думала, що рак зруйнує наші ідеальні плани.” Я повернулася до нього. “Але, схоже, у нас не могло бути більш чесного весілля. Більш справжнього.”
Андрій усміхнувся й поцілував мене в лису голову.
“Ідеальні плани переоцінені. Я обираю життя з тобою із усіма його недосконалостями.”
Зрештою, рак не знищив нашу історію кохання. Він просто дав їй інший початок. Такий, що з першого дня навчив нас: справжнє кохання не про легкі моменти, а про те, щоб обирати один одного, коли стає важко.
