Було це давно, дуже давно Після десяти років шлюбу вона пішла до іншого. А через рік повернулась вагітна, зламана
Стояла на порозі нашого дому, що я колись збудував для нас двох.
Я зустрів свою жінку, Олену, майже дванадцять років тому. Тоді я ще вчився у Київському політехнічному інституті, жив у гуртожитку. Вона ж приїхала з маленького села на Волині, згублена й самотня серед шуму великого міста. Спочатку ми навіть не спілкувались вона була тихою, завжди з книжкою в кутку, мало говорила.
Але час зблизив нас. За кілька місяців ми вже розмовляли що вечора спочатку несміливо, потім до пізньої ночі. Вона ділилась сумнівами, я мріями про майбутнє. Нас поселили разом у кімнаті для подружніх пар староста гуртожитку побачила, що ми серйозні. Так і почалось наше життя.
Я завжди знав, чого хочу. Бути міцним чоловіком, опорою, здатним не лише зводити стіни, але й наповнювати їх теплом рідного дому. Я сказав їй прямо: «Ти не працюватимеш. Жінка має доглядати за домом і дітьми. А якщо чоловік не може прогодувати родину він не чоловік». Вона не заперечувала. Готувала, прибирала, чекала на мене ввечері. Ми були справжньою родиною.
З роками я піднімався по карєрній драбині. Працював у будівельній компанії, став прорабом, потім відкрив власну справу. Купили будинок під Києвом, дві машини для мене й для неї. Жили, як мріяли. Все, крім одного дітей. Роки йшли, а дім залишався тихим. Огляди десятків лікарів, тисячі гривень, безліч аналізів Даремно. Я приховував біль. Вона теж мовчала, але в її очах була порожнеча. Одного дня ми змирились. Якщо доля відмовляє нам у цьому значить, не час.
А потім усе розсипалось. Без попередження. Без жодного шансу зрозуміти.
Я повернувся того дня раніше хотів уникнути пробок. У дворі не було її машини. Ворота розчинені. Дивно. Чекав. Вечір тягнувся без кінця. Нарешті прийшов SMS з невідомого номера:
«Пробач. Я більше не можу жити у брехні. Він чекає на мене. Я йду з ним. Зрадила тобі, але колись, може, зрозумієш»
Світ під ногами розхитався. Я сидів на підлозі в будинку, що збудував для двох, а тепер був у ньому сам. Лише Тарас, мій найкращий друг та партнер, витягнув мене з прірви. Не дав спитися чи кинути все.
Час минав. Я навчився дихати знову. Бачив Олену на фотографіях у мережі десь у Карпатах. Вона жила з ним. Викреслити її з памяті було неможливо. Кожен куток дому нагадував про неї. Я молився, щоб вона повернулась. І всесвіт почув.
Рік потому, день у день, хтось постукав у двері. Відчинив і мало не впав. Це була вона. Виснажена, знесилена, у потертому одязі. І цей живіт Величезний. Вона була на останніх тижнях вагітності.
Олена впала на коліна, благаючи пробачення. Той, до кого вона пішла, вигнав її. Вона й його зрадила, і він викинув її на вулицю. У неї не залишилось нічого: ні грошей, ні даху, ні надії. Окрім мене.
Можете мене осудити. Назвати слабким, сказати, що я мав захлопнути двері перед її обличчям. Але знаєте що? Я не зміг. Бо, попри все, я досі любив її. Бо навіть крізь біль я хотів, щоб вона була поруч. Бо я знав одну річ: кожен має право на помилку. І якщо я не пробачу її втрачу самого себе.
Минули роки. Тепер у нас є син той, кого я вже й не сподівався колись мати. Люблю його, як рідну кров, бо він і є моя кров моїм вибором, моєю любовю. І я люблю Олену, навіть якщо шрам на серці ніколи не загоїться.
Ніколи не докоряв їй. Не згадував минуле. Бо справжня любов це вибір залишитися. Попри все.
