«Ой, щоб тобі!» ледь не вигукнула я на дружину мого чоловіка, але стрималася. І от вона знову зявляється зі своєю валізою на вихідні
«Та годі вже мене мучити!» ледь не викрикнула я на сестру мого чоловіка, стиснувши зуби. А вона, ніби нічого, знову прийшла з речами мовляв, залишиться.
Звати мене Оксана, і мені тридцять девять років. Ми з чоловіком, Олегом, одружені вже дванадцять років. Наша родина міцна, син підростає, усе, здавалося б, гаразд. Але є одне «але», що отруює моє життя роками його сестра, Марія.
Марія на вісім років старша за Олега. Вона ніколи не була одружена, дітей не має. Живе сама у будинку навпроти, але по правді, живе й у нас. Я не перебільшую. Вона зявляється в нашій хаті, як тінь тиха, настирлива, щодня. Іноді мені здається, що у Марії є невичерпний запас ключів від нашого підїзду.
Спершу я намагалася бути ввічливою, навіть доброю. Адже це ж сестра мого чоловіка, родина. Думала прийде, побалакає, випє чаю та піде. Але вона приходила кожного вечора. І на вихідні. І у відпустку. Навіть коли ми мали гостей. Коли я хворіла вона була поруч.
Марія не знає меж. Вона коментує все: мої страви, виховання сина, те, як я вдягаюся. То я мовчу занадто, то сміюся голосно, тісто у мене «сухувате», а в хаті «безладно». Найгірше вона нічого не просить, а вимагає. А я мовчу. Бо не люблю конфліктів. Бо Олег каже: «Оксано, потерпи, вона ж сама, ми для неї усе».
Я терпіла. Але терпіння має межі.
Марія працює бухгалтеркою у приватній фірмі. Закінчує роботу раніше за мене і йде просто до нас. Я повертаюся а вона вже розташувалася на дивані, телевізор увімкнений, кіт сховався під ліжком. Син уткнувся у телефон. А вона ніби вдома. Вечеря чекає. Або ж я чекаю, поки вона звільнить ванну. Вона обідає з нами, потім годинами розповідає про свої «пригоди» у податковій, які ніхто не слухає. Потім іде. Або ж залишається ночувати, бо «боїться грози» чи «у неї погано працює опалення».
Коли ми планували поїздку, Марія їхала з нами. Байдуже, що я мріяла про вихідні удвох. Байдуже, що Олег обіцяв мені поїздку на море на день народження. Марія була там. У нашому готелі. Під одним дахом. І все за рахунок Олега. Хоча вона добре заробляє, відкладає «на чорний день». Мабуть, вважає, що той чорний день це я.
А мати Олега вважає мене невдячною. «Марія ж не чужа, вона сама і потребує нас», каже вона. Я розумію, що у неї немає ні чоловіка, ні дітей. Але чому я маю жертвувати своїм комфортом?
Одного разу я наважилася сказати Олегу:
Годі вже. Вона перетинає всі межі. Вона скрізь. Це нестерпно!
Він лише знизав плечима:
Що ж я можу зробити? Вона ж моя сестра
Недавно все досягло межі. Ми пішли до театру, удвох. Я так прагнула цього вечора. Нашого сина подоглядала подруга. Щойно ми сіли у крісла дзвінок. Марія.
Ви де?! Чому мене не взяли? Хочете мене викреслити зі свого життя?! кричала вона у трубку.
Через два дні вона знову прийшла. Зі своїм мішком. Нічною сорочкою. Улюбленою серією. «У мене вільні вихідні, вирішила провести їх із вами», оголосила вона.
Я стояла на кухні, стиснувши край стола. Протиснула крізь зуби крик. Знову мовчала. Але щось усередині переломилося.
Я не знаю, як сказати Олегу, що більше не витримую. Що мені потрібен дім без третьої дорослої. Без порад. Без драм. Без Марії.
І боюся, що якщо нічого не зміниться я піду. Щоб знову змогти дихати. Бо навіть кохання не витримає, коли між тобою і чоловіком чуже життя. Занадто голосне. Занадто навязливе. Занадто чуже.
Сьогодні я зрозуміла одне: щастя не побудуєш на мовчанні. Треба ставити межі навіть родині. Бо ніхто не повинен жити у вязниці вимушеної доброти.
