Безкоштовна Покоївка і Кухарка Моя Вагітність Нікого Не Цікавить
Я їх безкоштовна покоївка і кухарка мою вагітність ніхто не помічає.
У маленькому селі біля Львова, де ранкові тумани обвивають старі хати, ніби привиди, моє життя у 27 років перетворилося на безкінечне служіння капризам інших. Я Соломія, дружина Тараса, і невдовзі у нас зявиться дитина. Та мій крихкий світ майбутньої матері розбивається під тягарем його бабусі та її родини, для яких я лише безплатна служниця. Ми живемо у трикімнатній квартирі, що належить бабусі Тараса, і це стало моїм прокляттям.
**Кохання, що потрапило у пастку**
Коли я зустріла Тараса, мені було 23. Він був уважним, з лагідним усміхом і мріями про власну родину. Ми одружилися рік потому, і я була на сьомому небі. Його бабуся, Марія Іванівна, запропонувала нам жити у її великій квартирі, поки ми не станемо на ноги. Я погодилася, вірячи, що це тимчасово, що ми збудуємо своє життя. Але замість домашнього затишку я опинилася у вязниці, де моя роль пилити, готувати й мовчати.
Квартира простора, але задушлива від їхньої присутності. Марія Іванівна живе з нами, а її донька, тітка Тараса, Оксана, приходить майже щодня з двома дітьми. Вони вважають цей дім своїм, а мене предметом інтерєру. Відразу ж моя свекруха пояснила: «Соломіє, ти молода, тож доглядай за домівкою». Я сподівалася заробити їхню прихильність, але їхня байдужість і вимоги лише зростають.
**Повсякденне рабство**
Моє життя це нескінченне коло намисто й страв. Вранці я мию підлогу, бо Марія Іванівна не терпить пилу. Потім готую сніданок для всіх: вівсянку для неї, яєчню для Тараса, а коли приходить Оксана млинці чи бутерброди. Увечері мию посуд і слухаю накази: «Соломіє, почисти картоплю на завтра». Моя вагітність, нудота, важкі ноги ніхто на це не звертає уваги.
Марія Іванівна командує, як генерал: «Суп пересолила», «Фіранки погано випрасувала». Оксана додає: «Соломіє, посиди з моїми дітьми, я заклопотана». Її малі, галасливі й розпещені, розкидають іграшки, плямують меблі, а прибираю за ними я, бо «це ж родина». Тарас замість підтримки шепоче: «Не супереч бабусі, вона ж літня». Його слова це зрада. Я почуваюся у пастці в домі, який ніколи не стане моїм.
**Вагітність під тиском**
Мені вже шість місяців, і мій стан не просто метафора. Нудота виснажує, спина болить, втома пригнічує. Але свекруха осуджує: «За моїх часів жінки й у полі народжували, і до останнього працювали». Оксана насміхається: «Ой, Соломіє, не розводи трагедію, вагітність не хвороба». Їхня холодність мене вбиває. Я тремчу за дитину стрес, безсонні ночі, ця непосильна робота залишають на собі слід. Вчора мало не знепритомніла, несучи відро води, і ніхто навіть не зморщився.
Я намагалася поговорити з Тарасом. Зі сльозами благала: «Я не витримую, мені важко, я ж вагітна». Він обійняв мене, але відповів: «Бабуся нас прихистила, потерпи». Потерпи? До коли? Я не хочу, щоб моя дитина народилася там, де її мати служниця. Я хочу спокою, від
