Це сталося в січні, у найлютіший мороз, якого не було роками. Сніг сягав до колін, повітря було гостре, як бритва, а вітер свистів так, що й дихати було боляче.
Наше село було маленьке, загублене на краю світу, і до того часу майже спустіле. Хто перебрався до міста до дітей, хто на вічний спочинок. Залишилися лише ті, кому вже нікуди йти. Я теж була серед них.
Після смерті чоловіка, коли діти розлетілися, будинок спорожнів не тільки зсередини, але й, здавалося, із середини мене. Стіни, що колись лунали сміхом, замовкли. Я топила піч, готувала собі скромні страви борщ, кашу, яєшню. Крошила хліб на підвіконня пташкам. Час проводила з книжками старими, зачитаними, зі зігнутими куточками. Телевізор майже не вмикала там шум, а не слова.
У тиші я почала чути, як будинок зітхає на вітрі, як завиває заметіль над димарем, як скриплять дошки на морозі.
А потім зявився він.
Чула дряпання біля дверей. Подумала чи то сорока бавиться, чи сусідський кіт. Але звук був інший ледве чутний, ніби хтось витрачав останні сили. Відчинила двері мороз ударяв у лице, як долонею. Глянула вниз і завмерла.
У купі снігу лежала маленька, чорна, брудна істота. Не кіт скоріше тінь. Але очі яскраво-жовті, як у сови. Дивилися прямо на мене. Не благаючи, а викликаючи. Ніби казали: *«Я дійшов сюди. Або візьмеш мене, або проженеш. Але далі вже не зможу»*.
Однієї передньої лапи не було. Старе пошкодження, загоєне грубою шкірою, без крові, лише з шрамом. Шерсть звисала клоччям, у бруду й колючках. Кістки випиналися. Один Господь знає, через що він пройшов і скільки йшов, щоб дістатися до мого порогу.
Я стояла хвилину, ковтнула подих і спустилася на ґанок. Він навіть не ворухнувся. Не втік, не зашипів, не згорнувся в клубок. Лише ледь здригнувся, коли простягнула до нього руку, а потім знову завмер.
Підняла його й занесла в хату. Він був легший, ніж пірїна. Подумала: *«Не виживе. До ранку не дотягне»*. Але поклала біля печі на килим, підстелила стару подушку, поставила миску з водою і шматочок курки. Він не торкався їжі. Просто лежав. Дихав важко, ніби кожен вдих був зусиллям.
Я сіла поруч. Спостерігала. І раптом зрозуміла: він такий самий, як я. Втомлений, пошкоджений, але ще живий. Ще тримається.
Цілий тиждень я доглядала за ним, як за немовлям. Їла поруч щоб не почувався самотнім. Говорила до нього. Розповідала, як пройшов день, скаржилася на здоровя, згадувала чоловіка, якого й досі кликала уві сні. Він слухав. Справді слухав. Іноді відкривав очі, ніби шепотів: *«Я тут. Ти не одна»*.
Через кілька днів він вперше відпив трохи води. Потім злизав кашу з мого пальця. Незабаром спробував підвестися. Піднявся, захитався, знову впав. Але не здався. Наступного дня знову спроба. І вийшло. Він стояв. Кульгав, крокував невпевнено, але йшов.
Я назвала його Чудом. Бо інакше просто не могло бути.
З того дня він був усюди зі мною. У курнику, на веранді, у коморі. Спав у кінці ліжка, а коли я поверталася, тихо нявкав, ніби питав: *«Ти ще зі мною?»*. А коли я плакала, особливо вночі, підходив, притулявся і дивився мені в очі.
Для мене це було одужання. Дзеркало. Сенс.
Сусідка, тітка Галя, лише похитала головою:
Любо, ти зовсім зїхала з глузду? Та їх на вулиці як зірок на небі. Нащо тобі цей?
Я лише знизала плечима. Як пояснити їй, що цей чорний, покалічений кіт врятував мене? Що з того дня, як він зявився, я знову почала жити, а не існувати?
Навесні він грівся на сонечку на ґанку, ловив метеликів. Навчився бігати на своїй лапці спочатку спотикався, але швидко призвичаївся. Почав полювати одного разу навіть мишу приніс. Гордо. Показав мені, а потім пішов спати.
Одного разу він зник на цілий день. Я знервувалася, шукала його скрізь, клич
