«Ні, мамо. Ти більше нас не відвідаєш: ні сьогодні, ні завтра, ні наступного року» історія про те, як терпінню прийшов кінець.
Довго думав, як почати цю історію, але в голові крутилися лише два слова: *нахабство* та *мовчазна згода*. Перше стосувалося моєї тещі, друге мого чоловіка. А посеред усього цього була я. Жінка, яка намагалася бути доброю, вихованою, толерантною. Аж поки не зрозуміла: якщо мовчати далі, від *нашого* дому залишиться лише порожня коробка.
Ніколи не могла зрозуміти, як можна приходити до чужих людей і брати те, що тобі не належить, ніби все навколо твоє. Але моя теща робила саме так. І все це заради своєї доньки. Сестри мого чоловіка.
Кожен її візит закінчувався тим, що з морозилки зникало мясо, з плити каструлі з фрикадельками, а навіть мій новий випрямляч для волосся, яким я ні разу не скористалася, кудись пропав. *«У Анітки такі кучеряві волосся, а ти вдома сидиш, тобі це не потрібно»*, пояснила вона потім, без найменшого сорому.
Я терпіла. Стискала зуби. Розповідала чоловікові. Він лише знизував плечима. *«Це ж моя мама, вона не зі зла. Купимо нове»*.
Але останньою краплею став наш пятий річниця весілля. Ми вирішили відсвяткувати тихо, наодинці, як колись. Я вибрала сукню, залишалися лише туфлі. І я їх купила. Красиві, дорогі, ті, про які мріяла ще з минулого літа. Залишила коробку у спальні, чекаючи на особливий день.
Але все пішло не так.
Того дня я затрималася на роботі і попросила чоловіка забрати нашу доньку з дитсадка. Він погодився, але раптом щось трапилося, і замість нього поїхала його мати. Він дав їй ключі, щоб вона зайшла до нас і посиділа з маленькою Марійкою.
Коли я повернулася, пішла прямо у спальню. І завмерла. Коробки не було.
Олежу, де мої нові туфлі? запитала я, вже знаючи відповідь.
Звідки мені знати? знизав плечима.
Твоя мама була?
Так, забирала Марійку, трохи посиділа і пішла.
А ключі? спитала я спокійно.
Я їй віддав, і що?
Я взяла телефон і подзвонила їй. Вона відповіла одразу.
Добрий вечір, почала я стримано. Гадаю, ви здогадуєтеся, чому я дзвоню.
Анітрохи, відповіла вона без найменшого смутку.
Де мої нові туфлі?
Віддала Анітці. У тебе їх і так повно. А їй нічого пристойного на новорічну вечірку.
І, без зайвих слів, *клац* поклала трубку. Без каяття. Без вибачень. Лише тиша.
Мій чоловік, як завжди, лише сказав: *«Купимо нові, не переймайся. Це ж моя мама»*.
Я підвелася. Взяла його за руку. Повела до торгового центру. І там, перед вітриною, показала на єдині туфлі, які бачила в рекламі останні місяці ті, від ціни на які він ледь не втратив свідомість.
Лесю, це ж половина моєї зарплати! скрикнув він, блідий.
Ти сказав, що купимо. Отже, купуємо. я залишалася непохитною.
Він заплатив. Так підписав ціну за свою мовчазну згоду.
Але історія на цьому не закінчилася. По дорозі додому йому подзвонила мати: *«Сьогодні завітаю. Принесу мішки зі свіжими травами, у мене морозилка переповнена. Залишу у вас, а через місяць-другий заберу».
Я побачила, як він подивився на екран. Стиснув губи. І тоді, вперше, набрав її номер і сказав голосом, який не лишав місця для суперечок:
Мамо, більше ти сюди не приходиш. Ні сьогодні, ні завтра, ні наступного року. Твоя остання *допомога* коштувала нам надто дорого.
Він поклав трубку. А я подивилася на нього і відчула вперше за довгий час що ми справді сімя. Дім, де двері відчиняються не для тих, хто краде, а для тих, хто поважає.
