Ось тобі така річ, скоро до нас гості прийдуть, і вам треба кудись піти. Самі ж розумієте, що з вами ніякого свята не вийде. Сину, то куди ж нам іти? У нас тут нікого немає, зітхнула мати. А хіба я знаю? Он сусідка в селі вас колись запрошувала, от і їдьте.
Борис Григорович і Ганна Олегівна вже тисячу разів пошкодували, що послухали сина та продали свою хату. Нехай там було важко, але це був їхній рідний кут. Вони там були господарями. А тут?
Вони боялися виходити зі своєї кімнати, щоб не розгнівати невістку Марію. Її дратувало все як вони ходять у тапочках, як пють чай, як жують.
Єдина людина в цій хаті, для якої вони були потрібні, це онук Андрій. Дорослий хлопець, гарний, і любив діда з бабою до нестями. І коли мати підвищувала голос при ньому, він одразу ж відповідав їй різко.
А син Олег? То боявся дружини, то йому було байдуже ніколи не заступався за батьків.
Андрій навіть вечеряв разом із ними. Та бував удома рідко зараз був на практиці, жив у гуртожитку біля роботи. Навідувався лише по вихідних.
Старики чекали на нього, як на свято. Ось і Новий рік уже на носі. Андрій приїхав рано-вранці, щоб привітати всіх. Зайшов до їхньої кімнати, приніс кожному теплі шкарпетки й рукавиці знав, що вони завжди мерзнуть. Дідові прості, бабусі з вишивкою.
Ганна Олегівна притиснула рукавиці до обличчя й заплакала.
Бабусю, що ти? Не сподобались?
Що ти, серденько. Вони найкращі. Такого дорогого подарунка у мене ще не було.
Вона обняла онука, а він почав цілувати її руки так любив із дитинства. Вони завжди пахли чимось добрим: то яблуками, то тістом, а найбільше теплом і любовю.
Ну що, мої дорогі, протримайтесь тут без мене три дні. Я з друзями відпочину, а потім повернусь.
Іди, рідний, промовила бабуся, ми зачекаємо.
Андрій зібрав речі, попрощався й пішов. Старики залишилися в кімнаті.
За годину почули, як Марія лає чоловіка: скоро гості, а в хаті старі! Куди їх діти? Соромно перед людьми.
Олег пробував щось сказати, але вона навіть слухати не хотіла.
Літні люди сиділи тихо, навіть чаю не пішли варити. Борис дістав із схованки печиво, поділився з дружиною. Сіли біля вікна й мовчки жували. Боялися навіть заговорити. В очах Ганни тремтіли сльози. Як же болісно дожити до того, що ти нікому не потрібен.
Надворі смеркло. До кімнати увійшов Олег.
Ось тобі й річ, скоро гості, і вам треба піти. Самі ж розумієте.
Сину, то куди ж нам? У нас тут нікого немає, спитала мати.
А хіба я знаю? Он сусідка в селі вас кликала, от і їдьте.
Як ми поїдемо? Автобуси вже не ходять, і де вокзал не знаємо. Та й жива ще вона?
Не знаю. Кажуть, у вас година на збори.
Олег вийшов. Борис і Ганна дивилися один на одного, силкуючись не заплакати. Почали збиратися ось і подарунок онука знадобився.
Вдяглися тепліше й вийшли на вулицю. Надворі вже зовсім стемніло. Люди метушилися, поспішали.
Ганна взяла чоловіка під руку, і вони пішли до парку. По дорозі зайшли у кавярню замовили чай і бутерброди, адже цілий день нічого не їли.
Просиділи там майже годину. Не хотілося виходити на вулиці вітер, сніг, мороз кріпшав. У парку знайшли альтанку й сховалися там. Притулились один до одного. Ганна розглядала вишиті рукавиці, а Борис глянув на неї й сказав:
Добре, що наш онук не такий, як його батьки.
Так, обіцяли йому триматися, а не змогли, зітхнула бабуся.
Час минав, сніг не переставав. У вікнах блищали ялинки. Люди готувалися до Нового року. Раптом біля ніг стариків зявився пес гарний сетер. Він заскиглив, поставив лапи Ганні на коліна. Вона посміхнулась і погладила його.
Друже, а ти як тут опинився? спитала вона.
Раптом почувся жіночий голос:
Арчі, де ти? Час додому! Ну де ж ти, серденько?
Дівчина почула гавкіт і підійшла до альтанки. Пес стояв на колінах у літньої жінки.
Вибачте, він вас не налякав? спитала вона, придивившись до стариків. Ви давно тут сидите?
Довго, доню. Гарний у тебе пес, ласкавий.
Чому ж ви не вдома? Холодно ж, і Новоріччя за годину
Старики мовчали.
Вам нікуди йти? нерішуче спитала дівчина.
Вони похитали головами.
Ох, як же так вона збентежилась.
Арчі не відходив від Ганни, виляв хвостом.
Гадаю, нам варто поговорити в теплі. Я й сама вже змерзла легко вдягнулась. Ходімо до мене.
Нащо тобі клопіт, дитинко? Ми якось до ранку перебудемо
Ні, я вас тут не залишу. Живу з Арчі удвох, нам гості тільки на радість. Ходімо, а то пропустимо п
