За тобою мама прийшла, збирайся.
Багато хто вважає, що кожна дитина в дитбудинку чекає цих слів. Але Марійка здригнулась, ніби їй дали ляпаса.
Ну ж бо, збирайся, чого сидиш?
Ганна Василівна дивилась на неї, не розуміючи, чому дівчинка зовсім не радіє. Адже життя в дитбудинку не мед. Багато хто втікав звідси просто на вулицю. А тут Марійку повертають додому, а вона навіть не щаслива.
Не хочу, прошепотіла вона, відвертаючись до вікна. Її подруга Настя косилась на неї, але мовчала. Її теж дивувала така реакція. Сама б Настя з радістю повернулась додому, та тільки кому вона там потрібна?
Марійко, ну що тобі? спитала Ганна Василівна. Там мама тебе чекає.
Я не хочу її бачити. І не хочу туди повертатися.
Решта дівчат теж прислухались до цієї розмови, і Ганна Василівна зрозуміла, що це не для сторонніх вух.
Ходімо зі мною.
Вихователька відвела Марійку до кабінету і співчутливо подивилась на неї.
Твоя мама, звісно, наробила багато помилок. Але вона намагається виправитись. Інакше б їй не дозволили тебе забрати.
Думаєте, це вперше? Марійка хитнула головою. Я в дитбудинку вже вдруге. Коли мене забрали перший раз, мама вдавала, що змінилась. Прибрала пляшки, привела хату в порядок, купила їжу, влаштувалась на роботу. І коли прийшли з перевіркою, все виглядало ніби гарно. А потім мене повернули, а мама знову опустила руки. Я їй потрібна тільки для того, щоб отримувати допомогу.
Марійко, але я ніяк не можу на це вплинути. Та й вдома, мабуть, краще, намагалась вмовити Ганна Василівна.
Краще?! А ви знаєте, що таке голодувати? Або йти до школи в рваних черевиках, коли за вікном мінус двадцять? Або ховатись у кімнаті й молитись, щоб мамині собу
