Давним-давно, ще рік тому, подружжя Коваленків придбало собі хатку за містом. Після пятдесяти років Петро почув сильний потяг до землі йому все частіше снився батьківський садок зі спогадів дитинства.
Хатина була невеликою, але охайною. Петро перефарбував її, поправив паркан та замінив калітку. Землі вистачало на картоплю та грядки з овочами, а от сад залишав бажати кращого лише кілька дерев та кущів малини.
«Не журись, серденько, заспокоював він дружину, поступово все облаштуємо».
Ганна ж не сиділа склавши руки вона з ентузіазмом планувала, де саме садитиме квіти, а де часник.
З одного боку сусіди були чемними, хоч і рідко зявлялися, а от з іншого панувало запустіння. Паркан ледве тримався, а бурян був по пояс.
Цей бурян став справжнім лихом для Коваленків того літа.
«Петре, це ж неможливо! скаржилася Ганна. Він уже лізе до нас, ось-ось зовсім задушить город».
Петро хапав мотику й охоче боровся з непроханими гостями, але вони, наче насміхаючись, проростали знову.
«Подивись, Галю, показував він на сусідські груші. Цього року врожай буде багатий».
«А ця абрикоса просто чудова!» додавала Ганна, вказуючи на гілки, які схилилися аж до їхнього двору.
«От би хоча раз побачити цих господарів», зітхав Петро.
Навесні він не витримав і полив сусідські дерева зі шланга йому було шкода, щоб вони вяли від спеки.
Але тепер бурян, наче насміхаючись, не давав їм спокою.
«Хоча б раз скосили за літо», нарікала Ганна.
Коли вони приїхали наступного разу, їх вразила кількість абрикосів. У їхніх краях це було звично, але на покинутому подвірї…
«Досить, заявив Петро. Я скошу цей бурян сам. Не можу дивитися, як сад гине».
«Петре, глянь, показала Ганна на гілки, обвішані плодами. Вони аж у нас провисли».
Петро приніс драбинку. «Зберемо хоча б ці, а то пропадуть. Адже ніхто сюди не їздить».
«Та ж це чуже, вагалася Ганна.
«Все одно загинуть, відповів він і почав зривати найстигліші.
«Тоді ходімо збирати малину для онуків, запропонувала вона. Ти ж скосив бурян, то хоч якась подяка за працю».
«Схоже, можна збирати все ніхто за цим місцем не доглядає. Наче сирота, притулився до нашої ділянки», сумно промовив Петро.
На роботі, під час перерви, він підійшов до колег. Водії розмовляли про свої клопоти.
«У мене хтось лізе в город, щойно я спину поверну, скаржився Микола Шевченко, який уже готувався до пенсії. Вже двічі обтрушували мої дерева».
Петро відчув, як його обличчя спалахує жаром адже ж вони з Ганною нещодавно збирали абрикоси, а тепер чекали на груші.
«А де твоя дача?» обережно запитав він.
«В садівничому товаристві біля Житомира», відповів Микола.
«А… зітхнув Петро. У нас трохи вище».
«У вас завжди раніше дозріває, зізнався Микола. У нас пізніше, але все одно приходять і обчищають. Навіть картоплю викопували! Хотів уже капкан поставити».
«Капкан то вже занадто, зауважив хтось. Потім сам у вязниці опинишся».
«А красти можна?» обурився Микола.
Повернувшись додому, Петро відчув докори сумління. Навіть якщо це не ділянка колеги, він не міг забути, як вони з Ганною збирали сусідські абрикоси.
У дитинстві було інакше. Бувало, бігав по чужих городах, але то була дитяча витівка. А тепер сусіди, чиї плоди вони вже
