**Щоденник**
Мій терпець урвався. Дві роки я, Ярослав, намагався вибудувати хоч якийсь звязок із донькою моєї дружини від першого шлюбу але все даремно. Цього літа вона перетнула всі межі, які я намагався тримати, і моє терпіння розбилося вщент. Тепер я готовий розказати цю бурхливу історію, сповнену зради та болю, яка закінчилася довічною забороною для неї зявлятися в нашому домі.
Коли я зустрів свою дружину, Олену, вона була зі шрамами минулого невдалий шлюб і девятнадцятирічна донька на імя Марічка. Її розлучення минуло дванадцять років тому. Наше кохання спалахнуло, як гроза: ми одружилися швидко, немов у вихорі. Перший рік разом я навіть не думав про стосунки з її донькою. Навіщо мені занурюватися у світ підлітка, який з першого погляду дивився на мене, як на злодія, що відібрав у неї все?
Ненависть Марічки була очевидною. Її дідусь і батько старанно вкорінювали в ній образи, переконуючи, що нова родина матері кінець її “правління”. І вони були не такі вже й неправі. Після весілля я влаштував Олені бурхливу розмову. Я був у шаленстві вона витрачала майже всю зарплату на примхи Марічки. Олена добре заробляла, сплачувала аліменти, але йшла ще далі: купувала найновіші телефони, дорогі речі, які спустошували наш бюджет. А ми жили в скромному будинку біля Львова, залишаючи собі лише копійки.
Після сварень, які ледь не зруйнували наш дім, ми домовилися: гроші Марічці лише на необхідне. Ніяких марних витрат. Але, як виявилося, це була ілюзія.
Все зруйнувалося з народженням нашого сина, маленького Данилка. У мені запала іскра надії я мріяв, що діти будуть дружити, рости разом, ділитися сміхом. Але глибоко в душі я знав: цьому не бути. Різниця у віці двадцять років була прірвою. І Марічка ненавиділа Данилка з першого його крику. Для неї він був доказом, що мамина любов і гроші тепер діляться. Я благав Олену прозріти, але вона залишалася сліпою, вірячи в “єдність родини”.
Коли Данилку виповнилося півтора роки, Марічка почала приходити до нас у будинок під Івано-Франківськом, нібито “пограти з братиком”. І я мусив стикатися з нею. Але між нами не було ні теплоти, ні взаєморозуміння. Її погляди були гострі, як ніж, кожен наче звинувачення: “Ти забрав у мене маму”.
Потім почалися дрібні підлості. Вона “випадково” розбивала мої парфуми, залишаючи після себе розлиту гостро пахнучу рідину. “Забувала” і сипала сіль у мою юшку, роблячи її несмачною. Одного разу витерла брудні руки об мою улюблену шкіряну куртку в передпокої, усміхаючись. Я казав про це Олені, але вона лише махала рукою: “Це дрібниці, Ярославе, не роздувай з мухи слона”.
Останньою краплею стало минулого літа. Олена запросила Марічку на тиждень, поки її батько відпочивав біля Одеси. Ми жили в нашому будинку біля Тернополя, і незабаром я помітив: Данило став неспокійним. Зазвичай веселий і спокійний, тепер він постійно плакав. Я думав спека, або зубки… Доки не побачив жах на власні очі.
Ввечері я увійшов у кімнату Данилка і застиг. Марічка стояла над ним, щиплючи його за ніжки. Він скиглив, а вона посміхалася холодно, переможливо. Раптом я згадав усі тих синціки, які раніше списував на його жвавість. Тепер усе стало зрозуміло. Це була вона.
Мене охопила лють. Вона ж доросла, їй вже двадцять! Я закричав на неї так, що аж стіни здригнулися. Але замість вибачень вона вилаяла мене, бажаючи нам смерті. “Тоді мама і гроші будуть мої”, шипіла вона. Я не вдарив її лише притиснув до себе Данилка, заспокоюючи його.
Олени не було вдома. Коли вона повернулася, я розповів усе. Але Марічка, як і очікувалось, розіграла сцену: ридала, клялася, що це брехня. Олена повірила їй, звинувативши мене у перебільшенні. Я не став сперечатися. Просто поставив умову: більше вона сюди не приїде. Взяв Данилка, речі і поїхав до брата у Луцьк. Мені треба було заспокоїтися.
Коли я повернувся, Олена зустріла мене докірливим поглядом. Казала, що Марічка плакала, благала. Але я мовчав. Моє рішення залізне: вона більше не зявиться тут. Якщо Олена не згодна нехай обирає. Безпека Данилка понад усе.
Я не відступлю. Нехай Олена вирішує: або сльози Марічки, або наше життя. Я втомився від цього пекла. Дім має бути притулком, а не полем битви. Якщо треба піду на розлучення. Мій син не страждатиме через чиюсь злість. Ніколи. Марічка викреслилася з нашої історії. Двері закриті. Назавжди.
