Ранок розкрився, і Орися Ковальчук помітила, що стоїчковий годинник у передпокої застиг на «без пяти шість». Вона потрясла його, притиснула вухо лише глибока тиша. «Мабуть, розрядилась батарейка», подумала вона, чи то знак. Знак чого? Усе, що мало трапитися, вже пройшло: діти підросли й вилетіли з гнізда, чоловік, спасибі Богу, живий і здоровий, вже пятий день гостює у старого друга на дачі. Самотність, до якої вона, начебто, звикла, в ті ранкові хвилини прозвучала особливо гулко та реальним.
Випивши каву, вона збагнула на полиці стару коробку з листівками, яку вчора витягнула з антресолі, вирішуючи нарешті навести лад. Орися простягнула руку, випадково дістаючи пожовтіліший конверт. Це не листівка, а лист, написаний мяким, майже дитячим почерком: «Дорога Орисо! Вітаю з Днем народження і бажаю» Далі типові побажання, та серце застигло, коли вона побачила підпис: «Твій завжди, Сашко».
Сашко Сергій Петрович, університетська любов, чоловік, за якого вона готова була сказати «так», проте життя розвело їх різними шляхами: він поїхав у інший місто доглядати за бабусею, листи ставали все рідше, а потім зовсім зупинилися. Орися знайшла іншу, одружилась, народила дітей. Про Сергія вона не думала тридцять років, ніби він став привидом з іншого часу, розмитим і чужим.
Тим не менш, тримавши лист у руках, вона раптом відчула різке жалування. Не про нестворену спільну долю своє життя вона кохала. А про те, що колись розірвана нитка висіла у повітрі, незавершена. Що сталося з ним? Живий він чи ні?
Ця думка здавалася дурною, підштовхнутою ранковою тишею і зупиненими стрілками. Вона відклала лист, допила каву й зайнялася прибиранням, проте образ Сергія не відходив. Вона згадала осінні прогулянки парком, коли він читав їй вірші Володимира Войнака, які вона не розуміла, а лише вдавалась, щоб чути його голос.
Увесь день пройшов у якомуто туманному, медитативному стані. Орися переставляла речі, перегортала старі фотографії, листи, дрібнички. Годинник у передпокої мовчки спостерігав.
Наступного дня вона купила нову батарейку, вставила її в годинник. Стрілки задригнулися й запрацювали. Тікток, звичне, заповнило коридор. У той же момент задзвонив телефон.
Орисо? прозвучав знайомий голос, майже болісно простий. Це Сергій. Вибач, що турбую, я не знаю, як це сказати. Вчора увесь день думав про тебе, як про назавжди живу мрію. Знайшов твій номер через спільних знайомих Ти, мабуть, вже забула мене.
Вона мовчала, дивлячись на годинник, який тепер щиро відміряв час. Вона не забула; просто сховала його десь далеко, як сховують найдорожче і найнепотрібніше. І ось він повернувся не щоб все перевернути, а щоб поставити крапку чи, можливо, три крапки.
Памятаю, Сергію, прошепотіла вона. Вчора перечитувала твоє листування.
З іншого боку дроти зависло здивоване мовчання.
Не може бути прошепотів він. Вчора знайшов наше спільне фото біля Дністра. Ми там
Розмова затяглася більше години. Виявилось, що він живе за три години їзди від Києва, має дорослу донку і маленького внука. Жінка померла пять років тому.
Вони домовилися зустрітися, просто випити кави, поговорити.
Орися повісила трубку, підкосилася до вікна. Дощ капав по підвіконню, змиваючи пил. Вона не знала, що буде далі. Ніщо не ламалося, ніщо не змінювалося. Тільки годинник, що колись зупинився, знову ішов, і в її розміреному, передбачуваному житті запурчав новий, майже незримий ритм.
Вона не планувала нічого, навіть не уявляла зустріч боялася погано вдачі, боялася обманути власні сподівання. Жила кілька днів у дивному, крихкому стані, ніби ходила по тонкому весняному льоду, відчуваючи, як він прогинається під ногами, готовий розтріскатися.
Чоловік повернувся з дачі, загорілий, пахнучий сонцем та шашликом, розповідав про риболовлю, про те, як вони з приятелем лагодили баню. Орися кивала, посміхалась, ставила на стіл борщ, а сама ловила себе на тому, що спостерігає його з боку, на його доброї звичної обличчя, на руки, що впевнено тримають молоток чи виделку. І думала: ось мій чоловік, людина, з якою пройшло життя. А за порогом інше життя, не прожите, у образі сивого чоловіка з голосом минулого.
У день зустрічі вона одягнула просту бежеву сукню, ту саму, у якій чоловік завжди казав, що виглядаєш чудово. Не малювала яскравий макіяж лише легка туш для вій. «Навіщо? запитувала вона сама. Щоб доказати йому, що час мене не зґартував? Чи собі?»
Кафе вибрав він тихе, не в центрі, затишне, з маленькими столиками і ароматом свіжої випічки. Орися зайшла і одразу його побачила. Він сидів біля вікна, нервово гойдуючи серветкою, і дивився у свою чашку. У той момент вона впізнала його не юнака з гітарою, а саме сьогоднішнього чоловіка. У кутку очей промінчики зморшок, руки на столі вже не дитячі, а заповзяті роками. Він підняв на неї погляд, встало, і на його обличчі відбилося те ж не захоплення, а тихе, майже ляковане: «Ти це ти?»
Орисо, сказав він, голос трохи затих.
Сергію, відповіла вона, сідаючи навпроти, бо ноги підвели.
Перші хвилини пройшли в пустих розмовах про погоду, дорогу, зміни в місті. Він зізнався, що їхав сюди, як на іспит, тричі переодягав сорочку. Вона засміялася, і лід почав танути.
Далі пливли спогади. Спочатку обережні, ніби пробували воду, потім сміливіші. Сміялися над кумедними випадками студентського життя, які колись здавалися трагедіями. Пригадали старого викладача з механіки, перед яким усі тремтіли. Згадали, як гуляли всім курсом нічним Києвом.
Коли кава вже підходила до кінця, на столі стояли чисті чашки, наставала пауза та, в якій треба сказати головне.
Я дуже шкодував, сказав він, не дивлячись на неї, крутячись на підносі. Що не забрав тебе з собою. Що не настояв. Я думав, що правильно, даю нам час. А час виявився не на нашому боці.
Орися мовчала. Що можна було відповісти? Що й вона шкодувала? Це був би брехливий крик, бо її розвилка вела до життя з чоловіком, дітьми, радощами і печалями. Жаліти про це зраджувати все це.
Не треба, Сергію, шепнула вона. Не треба шкодувати. Усе було правильно. Ми були молоді й дурні. Якби ти тоді настояв, а я поїхала Ми, напевно, за місяць розрізнялися б в пил. Ти став би для мене тим, хто вкрав моє життя в Києві, а я обтяжок для тебе і бабусі.
Він підняв на неї очі. У них блищало здивування й якусь сумну ясність.
Ти так вважаєш?
Я впевнена. Ми ідеалізували минуле, Сергію. Ми влюбились не один у одного, а у свої спогади, у тих двох хлопців, яких вже немає.
Він відкинувся на спинку стільця, видихнув. Вдих був дивний одночасно полегшений і розчарований.
Ти, як завжди, мудріша за мене. Я прийшов сюди не знаю з чим. З надією на диво, мабуть. Щоб побачити один одного і час відступив.
Час нікуди не відступає, вона мяко усміхнулась. Він просто існує. І у нас був свій. І це прекрасно. Тепер він інший.
Вони вийшли з кафе разом, він супроводив її до машини.
Дякую, сказав він. За те, що прийшла. І за правду.
Дякую і тобі, відповіла вона. За те, що знайшов. Мені дуже важливо це знати.
Він кивнув, потім невпевнено простягнув руку. Вона схопила її теплу, тверду, реальну. І відпустила.
Їдучи додому, вона спостерігала вулиці, якими колись бігла юна і безтурботна. Нічого не змінилося, а все змінилося. Не відчувала ні суму, ні порожнечі. У ній простяглася світла, чиста тиша, мов у кімнаті після довгої розмови, коли все сказано і душа легка.
Вдома чоловік дивився футбол. Побачивши її, вимкнув звук.
Ну що? запитав він просто. Не «де була?», не «з ким?». Він знав, про що йшла мова вчора. Що вона зустрічалася з колегою, з яким не бачилася сто років.
Нічого, відповіла вона. Поговорили.
Хороший? спитав він, без ревнощі чи підозри, лише з розумінням.
Хороший, кивнула вона. Але зовсім чужий.
Вона підходила до кухні, щоб поставити чайник. Її погляд впав на вазу з сиреною, яку чоловік зранку зрізав у городі. Фіолетові, ароматичні грона. Вона торкнулася прохолодних, вологих пелюсток.
Чоловік зайшов, обійняв її ззаду, притиснув підборіддя до її голови.
Я тебе кохаю, сказав просто, неначе повідомляв, що завтра буде дощ.
Я знаю, відповіла вона, закривши очі. І я тебе.
Тоді вона зрозуміла, що зупинка годинника в передпокої була не для того, щоб повернути минуле, а щоб остаточно закріпити її в теперішньому. Щоб довести: все, що було, було необхідне. А все, що є найправильніше місце у всесвіті.
Тепер вона більше не чула їхнього тикання, та знала вони йдуть рівно, у своїй українській гривні часу.
