Він не написав
Вчора вранці Орися включила телефон на максимум. На всякий випадок. Хоча в самій глибині душі знала: він не напише. Це передчуття було, мов гроза над полем густе, неминуче, ніби повітря стискається перед бурею. Проте вона все одно підвищила гучність. Надія вона, наче старий шрам: болить, та не відпускає. Орися підстригла волосся в недбалий хвіст, роблячи це з такою легкістю, щоб виглядало природно, та все ж красиво. Одягнула темно-зелений плащ той самий, у якому він колись сказав, що вона схожа на осінній ліс. З того часу вона майже не носила його, але сьогодні вийняла зі шафи. Накрасила губи. Алого кольору. Задовго для ранкової прогулянки до аптекі та пекарні.
В аптекі на вулиці Сагайдачного було галасливо. Хтось сухо кашляв у кутку, хтось сперечався про ціну препаратів, хтось стояв мовчки, переступаючи з ноги на ногу. Пахло травами та якимось різким, медичним ароматом. Орися взяла вітаміни ті, що він колись радив три роки тому, коли вони ще випивали каву вранці. Вона тримала упаковку в руках, розглядаючи дрібний шрифт. Термін придатності до наступної осені. Немов час у цій коробці відлічує свої останні місяці.
У пекарні на Печерському був звичний шум: хлопець з татуюванням на запясті за прилавком, аромат свіжого хліба та кориці, тиха музика з потертого динаміка. Орися купила круасан із малиновим джемом той самий, який він колись назвав «смаком ранку», усміхаючись і стираючи крихти з підборіддя. Взяла два. Один для чаю вдома, як раніше, коли все було простіше. Другий просто так, «на всяк випадок». Маленька частинка минулого, яку можна заховати в кишені.
Повернувшись у квартиру, вона застигла на місці. У квартирі панувала тиша важка, мов пил, що осів на старих книжках. Повітря здавалося нерухомим, ніби боялося зробити крок. Телефон лежав на підвіконні екраном донизу, ніби соромився її погляду. Жодних повідомлень. Жодних дзвінків. Наче світ вирішив пройти мимо, не помітивши її. Наче вона сама стала тінню, що розчиняється у сірих відтінках ранку.
Орися поставила чайник, зняла плащ повільно, ніби боялася порушити спокій. Охайно поставила черевики біля дверей, поправила піджак на вішалці. Увімкнула старе радіо голос диктора розповідав про затори, потім про снігопад, потім про виставку в місцевому музеї. Усе звучало приглушено, ніби під водою. Випила глоток чаю надто гарячий, палкий. Проте проковтнула, не моргнувши. Підійшла до вікна, притиснула лоб до холодного скла.
Ззовні падав сніг дрібний, колючий, осідаючи на парасолі, шарфи, асфальт і миттєво розтанув. Молодий батько в темному пальто поправляв шапку сину обережно, з тією турботою, що зростає з роками. Дідусі й бабусі крокували, спираючись один на одного, ніби їх руки зросли за десятиліття. Хтось квапився, ковзав по крижаної доріжці, хтось сміявся, втричі виймаючи телефон, хтось затамував подих перед вітриною з новорічними гірляндами. Життя текло галасливе, живе, безжальне. Мимо неї. Як потяг, що відправився, поки вона стояла на платформі, не зважившись стрибнути.
Він не написав.
Але вона схопила віник і підмела підлогу, хоча пилу майже не залишилося. Подзвонила тітці послухала розповіді про дачу, про сусіда, про новий рецепт пирога. Полила старий кактус, уважно перевіряючи, чи не пожовк він. Записалася до лікаря дрібниця, яку відкладала місяцями. Перевірила квитанції усе сплачено, і вона поставила галочку в щоденнику. Прання пледа, додавши трохи ароматизатора, щоб дім пахнув чимось теплим, живим.
Увечері запалила світло в усіх кімнатах. Не тому, що боялася темряви. Просто так будинок виглядав живим його вікна світилися, відбиваючись у мокрому асфальті, ніби шептали: «Тут хтось є». Тут є життя.
Орися подивилася на своє відображення в склі й подумала: «Він не написав. Але я є». Це не виправдання, не виклик, а тихий факт. Як свічка, яку запалюєш не для когось, а для себе. Щоб памятати: ти все ще тут.
