Нічий дім
Я прокинувся сьогодні, як завжди, ще до будильника о пів на сьому. У моїй київській квартирі стояла тиша, хіба що на кухні працював холодильник, час від часу урчав непомітно, як кіт. Полежав хвилинку, придивляючись до сірого світанку за вікном, рукою намацав на підвіконні окуляри. У дворі вогко, мокрий асфальт блищав у світлі рідкісних фар.
Колись у цей час я вже збирався на роботу ванна, новини крізь тонку стіну від сусідки, що вмикала радіо. Тепер радіо за стіною все ще звучить, а я лежу й думаю, як себе зайняти. Офіційно на пенсії вже третій рік, але звичка до розкладу не зникла.
Встав, накинув спортивні штани, поплентався на кухню. Поставив чайник, дістав з хлібниці шмат учорашнього батона. Поки вода грілася, підійшов до вікна. Сьомий поверх панельної багатоповерхівки, у дворі дитячий майданчик. Під вікнами стоїть мій старий «Жигуль», на капоті ще більше пилу. Механічно подумав: треба заїхати у гараж на Оболоні, глянути на дах чи не протікає.
Той гараж колись був цілим світом вечорами у суботу ми з сусідом Сергієм по черзі лагодили автівки, базікали про ціни на бензин і «Динамо». Тепер простіше: шиномонтаж, автомагазини, все за пару кліків. А гараж я не віддав там і досі мої інструменти, бляшанки з болтиками, дерев’яні дошки «господарства».
І ще дача деревяний будиночок у передмісті, на краю садівничого товариства. Вузеньке ґанок, дві кімнатки, крихітна кухня. Якщо закрию очі відчуваю шершавість дощок під руками, запах вогкої землі, і чую, як дощ стукає по покрівлі. Цю дачу ми отримали від батьків моєї дружини Катерини, більше двадцяти років тому. Колись ми щовихідних возили туди дітей, саджали картоплю, смажили деруни, на табуретку ставили магнітофон.
Катерини вже чотири роки як нема. Діти виросли, розїхались по домівках зі своїми сімями. А у мене лишилася квартира, гараж і дача і саме через це все ще існує мій світ. Квартира, дача, гараж: все на місці.
Закипів чайник. Я заварив чорний київський пакетик, сів за стіл. На стільці напроти лежав учорашній вовняний светр. Я їв канапку, дивився на светр та думав про вчорашню розмову.
Ввечері приїжджали діти: син Олександр із дружиною Оленою та маленьким онуком; донька Дарина з чоловіком. Пили чай, знову обговорювали, хто коли йде у відпустку. А далі як завжди останнім часом почали розмову про гроші.
Татку, знітившись, почав Сашко, ми з Оленою, й із Дариною порозмовляли: може, варто щось продати дачу чи гараж? Ти ж сам туди вже рідко їздиш.
Я тоді віджартувався, змінив тему. Але вночі довго не міг заснути. Обертав у голові: «Все одно не їздиш…»
Допив чай, помив за собою чашку. Була вже восьма. Вирішив: сьогодні таки поїду на дачу. Побачу, як там після зими. І сам собі щось доведу.
Одягнувся тепліше, взяв з передпокою ключі від дачі й гаражу. Перед дзеркалом у вузькій рамі затримався: у відображенні чоловік із сивиною на скронях. Ще не старий. Поправив комірець і пішов.
У гараж заїхав дорогою, взяв інструменти. Сторож-дід привітався, як завжди. Відчинив двері запах бензину, залізяччя, в старій бляшанці на полиці гайки, гвинти, стара касета з написом: «Літо-98». Дошки для лавки, яку все мріяв зробити на дачі. Так і лежать рік за роком, чекають.
Взяв ящик з інструментами, каністри, зачинив гараж і рушив далі.
За годину вже підїхав до дачі повз обочини ще лежить брудний сніг. Садівниче товариство мовчить: рано для масових наїздів. Охоронниця пані Люба кивнула всі свої.
Дім зустрів тишею й застиглістю. Перекошений паркан, ґанок, який тріщить. Пройти вузькою стежкою, слухати хрускіт торішнього листя. Усередині запах вологи і дерева. Відчинив вікна провітрити. Зняв з ліжка стару вовняну ковдру, розтряс. На кухні стоїть пожовкла емальована каструля колись у ній варили узвар. На цвяшку біля дверей звязка ключів від шкарапу, підсобки.
Пройшовся кімнатами, рукою погладив дверцята як колись. В дитячій стоїть ще двоярусне ліжко. На верхній полиці плюшевий ведмедик, вуха нема: згадав, як Сашко плакав, тому що відірвалося, а я примотав скотчем тримає й досі.
Вийшов на двір. Грядки вже темні, вологі. В дальньому кутку іржавий мангал. Згадав, як із Катею смажили шашлики, чаювали влітку на ґанку, слухали, як за парканом сусіди сміються.
Зітхнув, узявся до справ: прочистив доріжку, підправив хитку дошку, оглянув дах сараю. Знайшов старий пластиковий стілець, виніс у двір, сів. Сонце поволі пробивалося.
Зазирнув на телефон. Ввечері дзвонив Сашко. Дарина писала у Viber: «Татку, треба обговорити все спокійно». «Ми ж ніби й не заперечуємо проти дачі, але давай думати раціонально» написала вона.
Раціонально. Це слово останнім часом звучить найчастіше. Раціонально не тримати зайві квадратні метри. Раціонально не змушувати літню людину возитися з землею й гаражем. Раціонально допомогти нам, дітям, поки ти ще є й можеш.
Я розумію їх. Справді розумію. Але тут, сидячи на пластиковому стільці, слухаючи десь собаку у провулку, капання води з даху, «раціонально» стає далеким. Це місце не про розрахунок.
Я обійшов ділянку ще раз, зачинив будинок, повісив важкого замка на двері. Залишив усе, як було. Сів в машину додому.
До обіду вже був у квартирі. Зняв куртку, поставив сумку з інструментами біля тумбочки. На кухні лише тоді помітив записку: «Тату, будемо ввечері, поговоримо. Д.»
Сів, поклав руки на стіл. Значить, сьогодні. Справжня розмова, не віджартуватися.
Прийшли всі втрьох. Син із жінкою, донька. Онука залишили у своїй тещі. Я відчинив двері, привітався, пустив до коридору. Сашко, навіть не дивлячись, скинув куртку і повісив на гачок звичний рух з дитинства.
На кухні сіли за стіл. Поставив чай, печиво, цукерки. Перші хвилини говорили про дрібниці: як малий, робота, київські корки.
Потім Дарина кинула погляд на брата, він кивнув. Вона сказала перша:
Тату, давай чесно поговоримо. Ми не хочемо тиснути, але треба вирішувати.
Я відчув: усередині щось стискається. Кивнув:
Говоріть.
Сашко почав:
Дивись, у тебе є квартира, дача, гараж. Квартира це святе. Ніхто не чіпає. Але дача… Сам кажеш, важко. Клумби, дах, паркан усе вимагає грошей і сил.
Сьогодні там був, тихо сказав я. Все гаразд.
Зараз гаразд, втрутилася Олена. А через пять років? Ти ж не вічний. Пробач, але ми мусимо це враховувати.
Я відвів погляд. Її слова вдарили прямо, хоча не хотіла образити.
Дарина додала мякше:
Ми не кажемо: кидай усе. Можна продати дачу й гараж, гроші поділити тобі, щоб спокійно жив, і нам із Сашком. Іпотеку частково закрили б. Ти ж завжди хотів нам допомогти.
Я й справді хотів коли був сильнішим, підробляв ще, хоч і вже після пенсії.
Я й так допомагаю. Онука забираю, продукти купую вам часом.
Сашко лише посміхнувся криво:
Тату, ну це дрібниці. Зараз потрібно щось більше. Сам бачиш, які ставки на іпотеку. Ти б нічого не втратив, а ми могли б видихнути.
На кухні звисає слово «майно», як щось чуже. Я відчув, ніби стаю для них лише цифрами, площами і договорами.
Я зробив ковток холодного чаю, обережно сказав:
Для вас це майно. Для мене це шматки життя. Гараж я будував з дідом Миколою. А на дачі там ви виросли.
Дарина опустила очі, Сашко мовчав.
Ми це розуміємо, нарешті тихо сказав він. Але ти туди вже не їздиш. Сам же бачиш
Був сьогодні, повторив я.
А до того коли? Восени?
Повисла мовчанка. Я уявив: ось сидять мої діти, говорять про мою старість, як про якийсь фінансовий кейс.
То що ви конкретно пропонуєте?
Сашко пожвавішав:
Знайшли ріелтора. За дачу зараз виручиш чимало десь 650 тисяч гривень. Гараж теж. Всі клопоти беремо на себе, тобі нічого не треба підписувати, тільки довіреність.
А квартира?
Її не чіпаємо. Це твій дім, відповіла Дарина.
Слово «дім» вразило. Дім це тільки ці стіни? А дача? А гараж із маслом на долівці?
Я пішов до вікна. Двір такий, як і двадцять років тому. Тільки діти в телефон утикають.
А якщо не хочу продавати?
Дещо розгубилися.
Тату, це твоя власність. Просто нам важко. І фінансово, і морально. А що, коли щось із тобою? Хто буде з цим розбиратися
Я відчув провину. Чого я чіпляюся? Але я теж не хочу стати вантажем для них.
А якщо переоформити дачу на вас? А я ще поїздю, поки зможу?
Переглянулися між собою.
Тату, але ми ж не будемо туди їздити. У нас робота, малий.
Не треба їздити. Я сам. Потім самі вирішите.
Це компроміс. Для мене право залишитися хоча б гостем у себе. Для них гарантія й спокій.
Дарина задумалася:
Це варіант Але, татку, чесно ми там жити не будемо. У Жениного є пропозиція у Львові, там робота і житло дешевше.
Я здивувався. Сашко теж.
Ти не казала мовив він.
Це ще думки. Але до дачі там нікому нема діла. Вона для нас просто спогад.
Слово «майбутнє» для них це не місця, це мрії, нові проекти.
Ще двадцять хвилин крутилися по колу вони казали про фінанси, я про спогади й те, що інакше остаточно зачахну. Нарешті Сашко вибухнув:
Тату, така правда: у тебе не вічно будуть сили вести це все. І що тоді? Все розвалиться?
Я відчув злість.
Для тебе це руїна? А ти памятаєш свої кроки на цій землі?
Я виріс, татусю. Вже інше життя.
Дарина знову спробувала змякшити, але було запізно. Я зрозумів: ми говоримо різними мовами.
Гаразд, сказав я. Дайте мені подумати. Не поспішайте.
Але нам треба рішення до наступного місяця, почала Дарина.
Я зрозумів. Але і ви зрозумійте мене.
Вони рушили додому. Обіймаючи на прощання, донька тихо прошепотіла:
Ми просто боїмося за тебе, татку.
Я нічого не сказав.
Після них тиша у квартирі стала майже глухою. Я знову сидів на кухні у напівтемряві, дивився на недопиті чашки, на печиво і раптом відчув не тільки втому, а й порожнечу.
Пішов до шафи, взяв документи план ділянки, свідоцтва, паспорт. Водив пальцем по старим лініям креслень наче по землі, яку ще можу обійти.
Наступного дня поїхав у гараж хотілося працювати руками. Почав перебирати речі, відкидав постарілий мотлох. Сергій сусід старший, зазирнув:
Хочеш продавати? питає.
Порядок наводжу, відповідаю. Дивлюся, чого ще потребую.
Я продав. Синові треба було на машину. Без гаражу, зате син задоволений.
А я нічого не сказав. Глянув на старий ключ із гладкою від часу ручкою, подумав: колись син мріяв покрутити такі гайки поряд зі мною. Тепер цей спільний код став йому чужим.
Увечері знову дістав документи. Зателефонував Дарині:
Вирішив. Дачу переоформлю на тебе й Сашка. Але продавати зараз не будемо доки можу, їздитиму. Потім, як самі захочете.
Ти впевнений? тихо сказала донька.
Так, відповів я, хоча в глибині була гіркота. Відрізаєш частину себе, але інакше не можна.
Домовились, сказала вона. Завтра узгодимо деталі.
Нотаріус при офорленні спитала: «Хто власник?». Я підписав дарчу рука тремтіла. Діти дякували, притискались руками до плеча.
Дякуємо, татку, Сашко казав. Дуже виручив.
Я кивав, але розумів: не тільки я їх рятую, а й вони мене рятують від страху, що буде потім.
Гараж залишив собі. Довго ще буде мені потрібен щоби не втратити відчуття діла у руках.
Життя надалі не змінилося. Я все так само мешкаю в квартирі, їжджу на дачу інколи вже як гість дому, що мені офіційно не належить. Ключ лишився у мене, і ніхто не забороняє приїжджати.
Вперше після оформлення поїхав весняного ранку. Дорогою думав: тепер цей дім не мій. Чуже майно? Але відчинив хвіртку, почув знайомий скрип відчуття чужого відійшло.
Пройшов усередину, повісив куртку на гвіздок все, як раніше: ліжко, стіл, ведмедик із відновленим вухом.
Сів на табурет під вікном. Сонячний промінь простелився по підвіконню, підкреслив пил. Вів рукою по шершавому дереву відчував кожну подряпину.
Я подумав про дітей вони будують своє життя, рахують платежі, мріють про нові міста. Я ж усе більше планую не роками, а сезонами: дотягнути до наступної весни, ще раз скопати грядки, ще раз посидіти на ґанку.
Я знаю: коли-небудь вони скажуть, що тримати пустий дім без сенсу, і продадуть його. Можливо, через рік, через пять. І будуть праві по-своєму.
Зараз же дім стоїть, дах не протікає, у сараї лопати й старі відра. На грядках пробивається перша зелень. Я ще можу копати, ходити цією землею.
Вийшов у двір, пройшовся довкола будинку, глянув через паркан: у сусідів вже сіють, у інших сушиться білизна. Життя йде.
Мій найбільший страх не втратити дачу чи гараж. Страх стати не потрібним: ні дітям, ні собі. Ці місця доказ, що я ще живий, що ще можу творити щось власними руками.
Це доказ стає щораз крихкішим. Але сидячи на старому ґанку, я зрозумів: все вирішують не папери, а відчуття.
Дістав із торби термос із чаєм, відлив у кружку, ковтнув. Усередині було трохи гірко, але вже не так боляче. Рішення прийнято, ціна зрозуміла. Віддав дітям шматок колишнього, а взамін отримав хоча б право бути тут, не за документами, а по памяті.
Глянув на двері, на ключ старий, із подертою голівкою. Коли-небудь цей ключ опиниться у руках сина чи Дарини чи якихось нових людей. Вони крутитимуть його у замку, не відаючи, скільки тут памяті.
І від цієї думки захотілося плакати і сміятися. Бо все змінюється. Головне встигнути пожити на своїй землі, поки вона твоя не цифрами, а душею.
Допив чай, встав. Пішов до шкарапу по лопату. Треба ж скопати хоч одну грядку для себе. Не для майбутніх власників і грошей. Для себе, щоб ще раз відчути під ногами чорнозем і весну.
Я встромив лопату в землю, натиснув пласт розвернувся, пахнув родючим чорноземом. Я глибоко вдихнув і схилився ще раз.
Працював повільно: коліна бурчали, руки стомились, але з кожним рухом ставало легше. Здавалося, копаю не тільки землю а й витягаю з себе власні страхи.
Коли стемніло, я сів на ґанок, витер лоба. Рівними рядками лягли чорні пластуни. Над дачею рожевіло небо. Десь кричала сойка.
Я подивився на свій дім, сліди на грядках, лопату. Подумав: буде завтра, буде рік, буде ще одне літо. Відповіді не було. Але було відчуття, що я на своєму місці.
Зайшов у дім, вимкнув світло, зачинив усі двері. На порозі озирнувся, прислухався до тиші. Повернув ключ у замку. Поклав до кишені, рушив стежкою до машини обережно, щоб не розтоптати щойно скопану землю.
