Не просто няня
12 березня 2023, четвер
Знову сиджу у бібліотеці нашого університету і вкотре намагаюсь втримати всю інформацію в голові. Пальці вертять сторінки, очі ковзають нескінченними рядками завтра залік з психології дошкільного віку, а Марко Петрович не дарує помилок. Набрати хоча б трійку це вже щастя. Я не можу цього собі дозволити. І так цей семестр мені як поперек горла.
Раптом біля мого столу зявилась Марічка моя подруга з потоку. Сіла на край, трохи схилилася:
Соломіє, а ти ж все ще роботу шукаєш, так?
Я підняла голову на секундочку, кивнула і знову занурилася в конспекти. До наступної пари 30 хвилин.
Так Але ж ти знаєш, як у нас з часом, вичавила я. Пари майже щодня до другої, пропускати не хочу.
Марічка з розумінням посміхнулась. Вона чудово знає, як я ставлюсь до навчання. Вона трохи помовчала і потім майже щасливо випалила:
Маєш шанс, ідеальний для тебе! У моєму підїзді сусід сам виховує дітей. Жінка, кажуть, загинула, але це вже чиїсь пересуди вона скривилась, ніби відганяючи ці плітки. Коротше, він працює як кінь, ночами майже не буває вдома, і йому просто конче треба няня з четвертої до восьмої. Вечорами тільки.
Я підняла від конспектів очі й прислухалась:
Ну діти ти любиш, майбутня вчителька, досвід неабиякий четверо твоїх братів! підморгнула Марічка.
Я задумалася. Малеча завжди була для мене радістю. З братами сидіти доводилось часто, і хоч важко часом щасливо згадую ті моменти.
А скільки діточкам? спитала я й відчула хвилювання у собі.
Вмить у голові промайнула думка: а може не впораюсь? З дітьми, яких виховує не мати, знайти підхід важко
Дівчатка-близнята, десь по шість років, одразу відповіла Марічка. У Ярослава ще є син, Віталик. Йому вже тринадцять, він спортсмен, вічно в секціях. Батькові допомагати йому ніколи.
А мене точно візьмуть? спитала я тихо, накручуючи на палець олівець. У мене поки тільки четвертий курс, диплома ще нема
Марічка махнула рукою:
Та все буде! Ярослав ще вчора питав, кого порекомендувати. Дати твій номер?
Мене ніби щось підштовхнуло зсередини. Я глянула на годинник, на блокнот Було враження, що це саме та нагода. Робота поруч з університетом, години зручні, а діти, мабуть, дуже милі.
Я глибоко вдихнула й вичавила:
Давай!
****
24 березня 2023
Весь день панікувала. Сьогодні перший мій справжній «робочий» вечір няні. Хоч і маю досвід з братами, але то все-таки рідні А тут чужа сімя, нова відповідальність, плюс невідомі дітки. Десять разів перевірила сумку: телефон, ключі, блокнот, печиво з «Сільпо» для малих, серветки все при мені.
А вчорашня зустріч з Ярославом пройшла напрочуд легко. Спокійний, відкритий чоловік, одразу все пояснив: розклад, побут, прохання. Дівчатка Софійка і Лесечка спершу залякано ховалися за спину, але за кілька хвилин засипали мені питаннями й показували аплікації.
Мене зачарували їхня безпосередність І сам Ярослав теж. Марічка скромно промовчала, наскільки він привабливий. Високий, з теплими карими очима І що найголовніше такий щирий у ставленні до дітей. Ось тут я розгубилась боялася, щоб не залитися фарбою при ньому.
«Тримайся, Соломіє. Це просто робота» нагадую собі.
Дитсадок наш звичайний: жовто-синя огорожа, майданчик веселий. Ярослав попередив виховательку, що сьогодні дітей забирає нова няня. Я глибоко вдихнула, поправила косу й рушила на майданчик.
Малеча гралась біля гірки я відразу впізнала сестричок за схожістю. Побачивши мене, дівчатка застигли й обережно посміхнулись. Я присіла поруч, щоб бути з ними на одному рівні:
Ну що, дітки, йдемо будемо готувати смачний полуденок? А може млинці чи печиво з шоколадом?
Софійка задумалась:
Я люблю печиво з шоколадом!
Я протягнула обом руки. Діти вклали свої долоньки у мої. І вже в ту мить у душі стало спокійніше.
В дорогу вони рушили майже синхронно: такими кроками, однакова постава, серйозні очі
Я пригадала розмову з Віталиком старшим братом. Учора, знайомлячись, він відвів мене убік і тихенько прошепотів:
Вони після мами ніби й не сміються вже. Завжди раніше були відкритими, а тепер Думають, це через них. Ми пояснювали з татом і бабцею, що мама їх дуже любила Але серця, бачиш, зачинилися. Тепер чужих бояться. Раніше бабуся допомагала, але її здоровя вже не те.
Я кивнула тоді, відчуваючи, як душа стискається. Далі, цілу дорогу, намагалася говорити з дівчатками лагідно, не наполягати. Чарівні малятка! Покращали, коли показала їм кілька фокусів із хустинкою.
Ти зразу їм сподобалась, сказав Віталик, стримано, але з надією. Тільки, прошу, не підведи тата і сестер.
Я не підведу, пообіцяла я щиро. Я зроблю все можливе, аби вони знову сміялись.
****
Тепер уже два місяці як я працюю у сімї Ярославських. Ані сліду від колишньої напруженості в крихіток: зустрічають мене обіймами, діляться секретами І відпускати не хочуть.
Знову вечір. Складаю іграшки, тихенько наспівую нову пісню вчу її з дівчатками. Софійка та Лесечка сумно дивляться з дивана.
Соломіє, залишайся у нас ночувати! випалила Софійка і міцно обняла мене. А вдома що робити?
Я не втрималась і посміхнулась, обійняла у відповідь:
Я мушу готуватися до пари завтра знову університет. Але я обіцяю, прийду завтра! Не встигнете й сумувати.
Та вже й Лесечка підбігла й приєдналася до обіймів:
Ми вже скучаємо! Залишайся!
Я подивилася в їхні очі щирі, світлі, наповнені любовю. Присіла, взяла обох за руки.
А де ж я спатиму? У вас і так небагато місця!
Софійка запалила очі:
А в тата велике ліжко, а він часто пізно з роботи Йому не буде шкода!
Я тільки посміхнулась дітки такі прості у своїх бажаннях. Провела рукою по щічках:
Дякую вам, мої любі. Але мені справді потрібно додому. Зате завтра й ігри, і казки, і печиво.
Дівчатка трохи сумували, але погодились. Вже швиденько прибирали іграшки та вмивались перед сном.
Чесно, коли діставала запрошення ночувати у татківській спальні так соромно стало! Розумію, для дітей це просто вони не хочуть відпускати. Але уява миттю намалювала вечір у цій затишній оселі, тихий чай із Ярославом, світло лампи Якби ж то просто побути поруч.
Я одразу зупинила себе! Зосередься. Це робота. Запевнила дівчат, що прийду, посміхнулась і швидко пішла.
У дворі вдихнула на повні груди свіжий весняний вечірній запах. Соромно і смішно від власних фантазій.
Зі сторони, як виявилось, за мною стежив Віталик спирався на косяк у передпокої й хитро усміхався. Йому явно подобалося, як змінилась атмосфера вдома за ці пару тижнів: тато радо спілкується з усіма, я вже почуваюсь наче частина сімї. Здавалося, і Ярослав на мене поглядає особливо.
Ну чому ж ніхто не робить крок перший? сердився Віталик сам до себе. Вже ясно, всі бачать! Дорослі такі складні
Ввечері, коли повернувся Ярослав, Віталик вирішив діяти:
Тату, чого тягнеш? Запроси Соломію на каву, може, на побачення.
Віталику, про що ти? Вона ж няня, працює у нас
Та годі! Ти бачиш, як ви одне на одного дивитесь? Візьми і зроби цей крок. Хоч раз!
Ярослав тільки зітхнув і відповів:
Сину, це складно. Я не хочу порушити стабільність у домі дівчата полюбили Соломію! А якщо вона піде Не можу про таке думати!
Пап, вона ж тебе любить! зітхнув Віталик. В тебе під носом щастя, а ти очі закриваєш.
І запропонував: спершу влаштувати спільний вихід всією сімєю до парку чи кафе, щоби кожному звикнути до нової ролі.
Ідея була розумна: поступово обєднати всіх, не форсувати подій.
Ярослав погодився. В голові вже крутились варіанти: Парк Шевченка або кавярня на Проспекті Свободи може, піцу й морозиво для всіх!
****
Останні місяці наче на крилах! Сімя Ярославських тепер ще міцніша: разом гуляємо парками, їздимо на трамваї, вдома граємо у настільні ігри. Увечері Ярослав і я часто сидимо за кухонним столом з горнятком чаю, сміємось і разом ділимося життям. Здається, тут уже давно живе щось більше за спільну відповідальність
Одна весняна ніч діти поснули. Тепле світло ліхтаря, чашки чаю на столі, Ярослав поруч. Він подивився на мене особливо по-доброму, з надією й ніжністю.
Соломіє Я вже давно хотів сказати я не уявляю більше життя без тебе. Я люблю тебе. Хочу, щоб ти стала моєю дружиною не тільки нянькою.
Я мовчала кілька секунд, серце калатало. Зібралася, усміхнулась і шепнула:
Я тебе теж люблю. Я хочу бути з тобою і вашою родиною.
****
Наш весільний день був тихий та теплий все, як ми і хотіли. Маленьке сімейне свято у ресторані на околиці Львова, прикрашеному свіжими тюльпанами. Найголовніші гості Софійка, Лесечка та Віталик.
Дівчатка у рожевих сукнях креслили у повітрі серця й сипали пелюстки квітів. Віталик стояв біля Ярослава, гордо випростав спину. Після ритуалу він шепнув батькові:
Бачиш, тату, я ж казав, у тебе все склалося!
Ярослав обійняв мене. Дівчатка тулилися з обох боків, одна обіймала мого плеча, інша смикала фату.
Ми одна сімя.
*****
Настав вечір. Ми залишилися з Ярославом удвох на ганку. Над головою мерехтіли зорі, у руках чай, десь із дому тягнувся мякий голос Софійки:
Соломіє, ти тепер наша мама, так?
Я глянула на Ярослава й відповіла:
Так, рідненькі. Від сьогодні назавжди.
Я знала: я на своєму місці. Це моя оселя, моє щастя і моя українська родина.
